Читати книгу - "Дім з вітражем"

— Дуже рідко — і тільки в будні. У неї була подруга в катедральному хорі.

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Господи, хто перебуватиме в оселі Твоїй, хто проживатиме на Твоїй святій горі? Той, хто в досконалості ходить і чинить по правді, хто говорить правду у своєму серці. Прааааведник проживатиме на Твоїй….

Меса тривала в сяйві оправлених у золото ламп, але її, як завжди, ніхто не запросив на сцену. Перед смертю на ній було дуже багато білої зморшкуватої шкіри, яка покривала її, немов пообтріпувана фата. Можливо, вдома, за зачиненими дверима своєї кімнати, вона стягувала її з себе, як царівна-жаба, і випускала зсередини струнку Чіо-Чіо-сан, яка виконувала свої найкращі арії, а ми ж собі думали, що це телевізор. Ми бачили сиве волосся з дитячим проділом посередині, окуляри з грубими скельцями, прикриті халатом слоноподібні ноги, по яких стікали цівочки сечі — кап-кап-кап, вона стежила, щоби джерело ніколи не висихало, йшла до кухні зі слоїком, прикладала до чайника палець з наманікюреним нігтем, наливала воду. До кінця життя вона дбала про манікюр.

В Аби були спухлі руки, вона тримала в них ганчірку, стирала пил з обличчя смарагдового Ісуса. Він усі ці роки дивився, як Прабабка ріже ковбасу на цераті, як насилу пережовує її рештками зубів, як лежачи дивиться чорно-білі фільми, слухав, як вона голосно пукає, зітхає, мугикає пісні. Чи, може, вечорами Ісус чекав, коли вона вимкне телевізор і, масуючи своїм древнім задком рипучі диванні пружини, сяде і широко повеслує руками в Його бік?

— В ім’я Отця і Сина, Єзуєзує…

А може, Він дивився, як на її щоках з’являються сльози, а вона зиркає з-під окулярів, перевіряючи, чи хтось їх помітив?

— Погана дочка, погана внучка, не запрошують матір до спільного столу! — нарікала вона. Казала це — кому: мені чи Йому? Чи Ісус чув, як вона обзивала свою доньку в кухні?

— Ідіотка! Дебілка! Скотина!

— Сама така, — відповідала їй Аба зі сум’яттям у голосі.

Мати зачіпала її задом у вузькому кухонному проході, навіть штовхала, з дірки в стіні на кривий лінолеум цівкою сипалася суха штукатурка.

— Курва безсоромна! — шипіла вона, чатуючи в передпокої на внучку, що поверталася з театру. — По яких підворіттях шлялася?

Ми були мов матрьошки, але тільки втрьох. Для неї не знайшлося місця в ланцюжку, вона була недоброю, ніхто не плакав, коли вона померла.

Відколи двірничку посадили, наше подвір’я почала замітати Люба. Вона ходила розчухрана з мітлою і совком у руках. У темний каналізаційний колодязь, у який діти двірнички виливали вміст свого відра, вона кидала сміття, а також трупики вбитих нею голубів. Їх поїдало чудовисько, що жило на самому дні, воно ж таки ковтало останні сонячні промені, що переповзали подвір’ям. Що ж, кімната Прабабки виходить на північний бік, у ній завжди було темнувато.

— Ці брошурки вже не мають ніякої цінності. Ми віднесемо їх до Оперного суто як історичну цікавинку, — сказала Аба про лібрето, повернувшись без фотографій, які їй нарешті вдалося десь сховати. — У цій кімнаті влаштуємо їдальню, — вела далі вона. — Тепер ми вже не будемо ходити з їжею з кухні в середню кімнату, завдяки цьому нам буде легше підтримувати килими в чистоті.

— Мене болить голова, думаю, зараз почнеться приступ мігрені, — промовила я тихим дитячим голоском, знаючи, як жалюгідно це прозвучало.

Микола не чув чи прикидався, ніби не чує, він прямував у бік вулиці Театральної, де запланував першу зупинку нашої прогулянки.

Стояла погідна червнева пообідня пора, а я думала, що цього літа мої вулиці було позбавлено тіні та вологості, мої вулиці потемніли і почали мене звинувачувати, щодня вивішуючи прапори з чорною стрічкою, звинувачували і його, назавжди загорнувши у веселку семи різновидів похмурості, тільки-от його це нітрохи не пригнічувало, навпаки, здавалося, ніби він підріс, я не сягала йому навіть до плеча, він здіймався вгору, ніби мав Персеєві крильця на своїх сандаліях художника, ніби він мав їх і на своїй сумці художника, яку завжди носив на плечі. Я тягнулася за ним зболена, ледве волочила ноги, повзла як черепаха. «Усе могло би виглядати інакше, якби ми залишилися друзями», — думала я. «Якби ви зберегли чистоту», — підказували світлі стіни Катедри, повз яку ми саме проходили, яку я почала уникати, бо ефірний Ісус усередині почорнів і лице мав ніби обвуглене.

— Просто і ясно, як удар сокирою, — пояснював Микола. — Одного дня місто розкололося на дві частини.

«Десь я вже це чула», — подумала я, от тільки не могла згадати — де і коли.

— Ти права, — підтвердив він, хоча я не озивалася, — попередня цілісність була всього лише ілюзією, а ти ж бо знаєш, як приємно жити ілюзіями.

Ми пройшли повз школу і вічно закритий Природничий музей імені Дідушицьких, зайшли в колишній Будинок офіцерів.

— Не дивися на меморіальну таблицю, — наказав Микола, затуляючи мені очі, ніби шорами. — Мало того, що вона негарна, то ще й наводить хибні відомості.

Ніхто нас не зупинив у холодному холі, ми піднялися сходами вгору.

— Звідси все почалося. Тут містився Народний дім, головний культурний центр тодішніх русинів, які все більше почували себе українцями. Специфікою цього будинку є три входи з боку трьох різних вулиць: Театральної, Корнякта і Вірменської. Немає такого місця, з якого одна людина могла би тоді стежити за всіма ними одночасно. Саме з цієї причини Вітовський вибрав цей будинок на місце для генерального штабу українського війська — Січових Стрільців.

Я подивилася у вікно, Миколина фігура заступала срібну кульку на вежі ратуші, над якою розвівався український прапор, і за мить, здавалося, вже сама ратуша говорила мені:

— Вояки Вітовського мали неабиякий клопіт із тим, щоби знайти достатньо великі шматки синього і жовтого полотна, яке мусило би замайоріти над ратушею в ніч на перше листопада. Нічого такого в польському Львові не було. В останній момент ситуацію врятував