Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

прийшов висновку, що до повної розумової деградації вона не призведе, але викличе незворотні процеси у способі створення ментальних образів. Люди, що не спроможні у власній голові, без допомоги дисплеїв та аніматорів, перетворювати літери-блощиці на візуальні картинки, викликали в Ярковського співчуття. Він раптом відчув себе тиранозавром, що у сутінках крейдяного періоду чалапає берегом річки й тоскно дивиться на позбавлену величі теплокровну дрібноту, яка метушиться поміж земляними норами, марнотно ворушить вусами й бридко пищить.

Лише на п’яту ніч куля порушила мовчання.

Ярковський пірнув у сновидіння відразу після того, як з його рук випав томик Гессе, а голову охопилі м’які обійми подушки. Не встиг він роздивитись тієї провінції Морфеєвого царства, до якої його запроторили стомлені нейрони, як до його голови залізло розумне (одночасно нахабне) згущення.

«Знову разом, паразите!» – привітав він гостя сплячого мозку, а той відповів хвилею скуботливих відчуттів.

«Щось нове», – Ярковський від несподіванки ледь не зблював просто на перехідний міст, що завис над захмареною прірвою.

Здолавши шлунковий спазм, він рушив до кордону провінції, окресленого брудним туманним пасмом.

«Зараз з’явиться клятий червоний смерч», – передбачив він, але Страж цього разу набув нової форми. З темно-сірого марева на міст виїхала велетенська слоняча голова, у якої замість вух крутились відповідних розмірів велосипедні колеса. Хобот хижо вигинався й відблискував, наче алюмінієвий, оковані жовтим металом бивні націлились просто на еспера.

«Це все Sаня, – вирішив Ярковський. – Називала мене «бівнєм», а паразит вибрав з пам’яті образ і ось вам: начаклував педального слоника».

Слоняча колісниця націлилась просто на Ярковського. Колеса закрутились, хобот піднісся догори, наче роззлючена кобра. Страж рушив мостом. Рушив швидше, аніж еспер зміг би бігти.

«Стрибай з мосту», – порадило розумне згущення.

Ярковський уявив безмежну прірву, сповнену впійманого часу.

«Стрибай!»

Просто перед ним опинились налиті пурпуровою люттю слонячі буркала. Він стрибнув, ледь не зачепивши велетенське колесо. Й відразу відчув дещо дивне. Його голова летіла до прірви швидше, аніж ноги. Тіло сновидця не лише падало, але й розтягувалось, немов грудка гарячого сиру. Оператору сну стало гумору показати цю трансформацію з віддаленої точки. Ярковський на мить побачив себе – дивовижну істоту, немов розділену на три потовщення – голову з плечами та руками, стегна і п’яти, поміж якими невпинно розтягувалось у тонкі мотузки тіло. Десь далеко у сірому небі виднілась вугільно-чорна лінія мосту з нерухомою – проте все ще грізною – слонячою головою.

Він відчув своє перетворення на мотузку як крижане заніміння хребта і ніг. Серце відчайдушно калатало, змушене гнати кров несамовито видовженими судинами, підшлункову і нирки охопив наростаючий біль. Падіння, тим часом, сповільнювалось. В якийсь момент передня частина його тіла занурилась до щільного, наче кисіль, сіро-блакитного туману і припинила падати. Ярковський зрозумів, що його стегна і п’яти підтягуються до голови. Й одразу відчув швидку теплу хвилю, що котилась хребтом, зносячи заніміння. Біль в нирках зник, лише серце не сповільнило свого калатання, розповсюджуючи всім тілом чудернацьку жорстку вібрацію. У мить, коли тепла хвиля досягла потилиці, в очах Ярковського спалахнуло червоне сяйво переходу.

Він стоїть перед входом до Паркового Дому. Але не теперішнього, а щойно збудованого, вкритого свіжою фарбою, пишною позолотою і полірованим мармуровим обличкуванням. Латинський напис над аркою вхідних дверей сяє сухозліткою у чорному картуші, якого підтримують гіпсові чи то німфи, чи то каріатиди, яким не судилось зберегтись до початку двадцять першого століття. Ярковський уперше бачить мармурових левів, що вартують обабіч сходів.

Він відчиняє двері і входить до лобіо, знайомого і незнайомого одночасно. Обережно ступає на мармур широких сходів, прикрашених малахітовими і яшмовими інкрустаціями, й без перешкод дістається другого поверху. Широко розчинені двері Банкетної зали запрошують його до простору, щедро залитого промінням неземного, золотисто-шафранового сонця. Від цього проміння все в залі забарвлено в жовте, золоте, помаранчеве і темне-бронзове – від стронціанових серветок до вкритих янтарним лаком барочних меблів. Куверти на столі чекають на гостей. Канделябри і кришталеві бокали з вензелями Кашларів святково сяють у золотому промінні. Але замість застільного товариства обабіч столу шикуються підставки з кришталевими кулями, кожна з яких здається чорною дірою, зануреною до теплого світла. Підставки зробили у вигляді переплетених бронзових змій. Зміїні тіла з трьох боків підтримують кулі, а їхні гребінчасті, наче у драконів, голови нависають над ними, немов над здобиччю.

Ярковський проходить уздовж шереги куль. Від них віє могильним холодом, що на нього тіло сновидця кожного разу відзивається дрижаками. Розумне згущення також вібрує, коли він наближається до куль, але його вібрація відчувається інакше – пульсуванням запротореного до голови теплого міхура. Стіл сягає кінця зали й наче входить до дзеркальної стіни, лінійно єднаючись зі своїм відображенням. За тим столом-відображенням сидить сивуватий чоловік у світлому костюмі і чорній сорочці, тканина якої грає мерехтливим муаром. Це мерехтіння, здається есперові, сповнює фігуру чоловіка неспокоєм і справжністю. Він – так само, як і крижані кулі – виламується з янтарно-золотого довкілля.

З декоративних кольорів тутешнього впійманого часу.

З фальшивої теплості цієї петлі.

Мешканець задзеркалля немов відчуває наближення сновидця, повертає голову – Ярковський впізнає в ньому покійного Бусурманка. Федір Андрійович щось каже – сновидець бачить, як рухаються його губи, – але звук не проходить крізь дзеркальний кордон.

«Поклич його», – підказує розумне згущення.

Ярковський привітно махає задзеркальному поетові рукою, відтак робить знак: мовляв, перебирайся сюди.

Привид Бусурманка розводить руками.

Кожна з петель має свої непорушні правила.

«Тоді йди до нього», – пропонує згущення.

Ярковський на мить вагається, потім рушає до дзеркала, рішуче ступає в нього, як у вертикально піднесену озерну гладінь. Він не відчуває жодного спротиву, або зміни фізичного середовища. Та ж сама Банкетна зала, те ж саме повсюдне жовто-золоте сяйво, сухе й тепле, наче нагріте сонцем вересневе листя.

– І як ти тут опинився? – питає привид. – Хто вас прислав до мене так вчасно, ласкавий пане? [30]

– Вас шукав.

– Мене шукав? Навіщо? Які борги я не віддав живим?

– Є запитання.

– Лише запитання… – обличчя привида помітно потемнішало, певне від розчарування. – Живим тільки б розпитувати.

– Так.

– І заради цього ти лазиш цими… – він шукає слово.

– Петлями.

– Авжеж, петлями, – погоджується він. – Запетльованим світом.

– Радше запетльованим часом. Уроборусом