Читати книгу - "Сутінки"

— Сподівайся, брате! — обняв його Шухевич. — Що ще нам залишається?

І в цю ж мить вся юрба стала якоюсь напівпрозорою і напівреальною, і вже такою — разом — обернулася і втомлено пішла від поїзда, зливаючись у єдину пляму і розчиняючись у темряві. Лише танцюючі в такт ході, яскраві вогні смолоскипів ще довго мерехтіли, віддаляючись і повільно здіймаючись у небо, і гублячись там серед зірок, або — стаючи зірками…

А всі троє у вагоні, що повільно набирав швидкість, стояли в розчинених дверях, застигло дивлячись на ті танучі вогники, враз замерзши почуттями від жаху, наче кожен побачив свою смерть, і вона посміхнулася кожному, пустотливо поплескавши по щоці.

Обростаючи вагонами, потяг поволі, але невпинно, просувався до мети.

Десь через тиждень порошок, який повинен був удесятеро зменшувати сморід, раптом почав удесятеро його посилювати, а затички для ніздрів, як і щонайновітні протигази, з таким отруйним запахом вже майже не справлялися — лабораторії КДБ працювали так же паскудно, як і все в цій країні. Але трійця у теплушці майже не помічала того, звикнувши і до пахощів, і до випарів хімічних сполук — їхні загартовані Партією організми адаптувалися напрочуд швидко.

Пересічний люд, що жив неподалік від залізничної колії — на станціях, у селищах та містечках, дізнавшись про скоре прибуття поїзду, тікав світ заочі, притуляючи немовлят, аби не задихнутися, як це вже бувало з тими, хто не встиг. Вони кидали все нажите, ридаючи і хапаючись за голови, зникали на три і більше днів, доки не вивітриться убивчий сморід.

Там, де проходив потяг, виникала пустота і залишалася спалена земля — з посохлими деревами, з пожовклою до чорноти травою, з висохлими річками й озерами, з трупами загиблих тварин і тілами померлих стариків — бо хто з нас піклується про непотрібних, беззахисних і немічних, рятуючи своє дорогоцінне життя?!

Собаки, залишені на прив’язі охороняти хазяйське майно, з безнадійним жахом люто гризли товсті ланцюги, ламаючи зуби у стікаючих кров’ю яснах, жалібно скиглили, непритомніли, а потім назавжди втрачали нюх і розум.

Навіть гнойові черв’яки і опариші, вирячивши очі, повзли, бігли, котились і стрибали якнайдалі, аж до горизонту, не розбираючи дороги та виючи у жахливому передчутті неминучої смерті, а ліниві або фізично неспроможні з них — конали у страшних муках, довго дригаючись у корчах та гикаючи від згаги.

Над вагонами заклубилися зграї ворон, вкриваючи чорною ковдрою розпластаних крил півнеба. Вони пронизливо і потойбічно кричали хрипкими зірваними голосами, вбиваючи в душу іржаві цвяхи безмірної туги від безглуздості всього навколо.

Рейки, по яких котилися вагони, враз покривалися коростою і чорніли, а дерев’яні, просякнуті креозотом шпали миттєво починали гнити і скоро розсипалися в порох.

На всіх станціях ешелон більше ніхто не затримував, аби «поспілкуватися» з привітною лікаркою, а миттєво завантажували. Радянські генерали, що завжди жаліли і берегли своїх солдат, одягнувшись у хімзахисні костюми повного профілю, працювали не розгинаючись, і відразу відправляли потяг далі — бо коли траплялася затримка, то костюми розповзалися просто на тілі, яке на очах покривалося виразками, і героїчні генерали самозабутньо корчилися в останніх болісних судомах, хриплячи порепаними вустами прощальні слова: «Хай живе КПРС!..» і закінчували подумки, вже згасаючою свідомістю: «…на Чорнобильській АЕС!» ‘

Зажурена без спілкування з аборигенами, Галина Миколаївна нудьгувала у своєму куточку, а поруч неї заливався губатим соловейком Петрушка, посмикуючи голівкою і акуратно розвішуючи на вухах моложавої дами середніх літ локшину своїх фанаберій, аж закочуючи від задоволення безсоромні чесні очі вірного бійця Партії СС.

Так тривало, доки потяг не в’їхав на територію Донбасу. Тієї ж миті все враз змінилося навколо нього: рейки під колесами бралися сяяти блискучою новітньою чистотою, шпали наливалися свіжими соками — ледь не лопалися; трава й дерева починали світитися флуоресцентною зеленню, донбаські черв’яки з опаришами вилізали на сонечко і ніжилися, потягуючись мускулистими тілами, замріяно посміхаючись та підморгуючи один одному; кури істерично-радісно закудкудакали, а півні почали швидко нарощувати виробництво дієтичних яєць.

Усе навкруги відроджувалося, розквітало, починало кохатися і розмножуватися; оживали засохлі пеньки і пускали бруньки старі паркани, від народження не фарбовані; починали наввипередки бігати паралізовані каліки і оклигували невиліковно хворі; всі безплідні жінки разом завагітніли, а чоловіки-імпотенти вмить стали гіперсексуалами і почали збиратися за кордон, аби стати зірками у порнофільмах. Навіть облізлі чаморошні коти верещали і томно стогнали, неначе був березень.

Що ж до простих жителів Донбасу, то вони масово ломонули до ешелону, у захваті принюхувались і захоплено вигукували, аж закочуючи очі від задоволення:

— Як пахне!.. Ні, ви тільки внюхайтеся: які пахощі! Це вам не якась там примітивна «Chanel № 5», або, не при дітях буде сказано, «True Star Gold» задрипаний! Майже так пахнув одеколон «Тройной», доки його не попили кляті алкаші, та ще хіба духи «Красная Москва»!..

І аж притулялися носами до вагонів, шумно втягуючи всередину легенів якнайбільше повітря.

Що далі по Донбасу просувався потяг, тим більші юрби людей його зустрічали: на станціях, полустанках і простих переїздах — жінки у білих святкових одежах, які так популярні в цих краях, з охайними зачісками і чистенькими діточками біля грудей. І діточки тримали в маленьких руцях сині прапорці з написами «СССР — да! NATO — по!» та «АЕРОБОЛОЇД — наше майбутнє!» на синьо-червоних кульках, і смачно посміхалися перекошеними беззубими ротиками, з насолодою дихаючи на повні рахітичні грудоньки і підгинаючи покручені ніженьки.

Чоловіки, з шахтарськими і хімічними обличчями, теж у світлому, майже не розмовляли матюками, лише сім слів з десяти!.. — були практично тверезими — всього по 0,7 на брата!.. — грали на гармошках і співали щирих, веселих пісень про світле завтра:

Мы бежали с тобою зеленеющим маєм,

Когда тундра надела свой весенний наряд.

Мы бежали с тобою, опасаясь погони,

Чтобы нас не настигнул пистолета заряд.

По тундре, по железной дороге,

Мчится поезд курьерский «Воркута — Ленинград».

І всі щиро раділи, бо в Донбас приїхало велике, яскраве, запашне свято!..