Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Наталя Чернушич була досвідченим лікарем, а також вона була хорошою людиною. Жаль, що вона з’являлась у життях людей тільки тоді, коли в них ставалась біда. Вона б рада була знайомитись з людьми не тут, у лікарні, а десь у свіжому міському парку, під час прогулянки з собакою, і говорити з ними про хорошу погоду та кулінарію.

Вона прекрасно зрозуміла, що тепер буде присутня в житті кожного з цих молодих людей, бо її досвід також дозволяв одразу бачити наміри. І зараз вона бачила, що ці розбиті бідою діти не здадуться і будуть з Бенедиктом до кінця.

— Ви маєте бути сильнішими, ніж він, — закінчила пані Наталя.

— Нам можна до нього зайти? — спитала Ліза.

— Так, звичайно.

Вперше Бенедикт побачив до себе співчуття у поглядах батьків, коли йому вперше розказали про захворювання. Тоді він заприсягся собі, що зробить все, щоб більше не бачити його в очах людей, які дивляться на нього. Та цього дня, коли в палату зайшли нажахані Ліза, Пилип і Макс, хлопець побачив це вдруге і зрозумів, що тепер бачитиме його на обличчі кожної людини.

— Привіт, — тихо промовила Ліза. — Як ти?

— Все добре, — мовив Бенедикт.

Кілька секунд всі мовчки дивились на Бенедикта, знову ж таки, зі співчуттям у поглядах.

— Ей, чого ви? — усміхнувся він. — Кажу ж, все добре.

— Ось чому ти втік з дому, — промовив Макс. — Ось чому так хотів жити моментами… А я, придурок, ще чіплявся до тебе зі своєю «метою».

— Ти правильно все казав, — заперечив Бенедикт. — І я її знайшов… Вірші… школа поезії… я, чорт забирай, таки закінчу її.

Всі нервово засміялися.

— Бенедикте, — делікатно почала Ліза, — ти не думаєш зв’язатися з батьками? Сказати, що хвороба прогресує?

— Ще не час… Я від них і пішов, щоб мати свободу… Поки що я можу про себе піклуватися сам… Ще не час…

— Добре, — кивнула Ліза. — Це вирішувати тільки тобі.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитав Пилип.

— А хіба щось змінилося? — запитанням на запитання відповів Бенедикт. — Ну буду я тепер ходити з милицею, то й буду… Нічого не змінилося. Я буду ходити на уроки, буду з вами гуляти, буду проживати кожен момент свого життя.

— Ми будемо з тобою, — додав Пилип і усміхнувся доброю усмішкою. — І старатимемося, щоб цей час був дивовижний.

— А Анна? Де вона?

— Вона злякалась, — відповів Макс. — Це вона тебе знайшла зранку у ванній… Вона зовсім не очікувала таке почути від лікарки.

Бенедикт промовчав, але помітно засмутився. Згодом, якомога сміливіше, сказав:

— Піднесіть мені милицю. Я хочу додому, в пансіонат.

Як можна не звертати уваги на те, що в тебе нога майже не рухається? Бенедикт легко міг би пояснити, бо в нього це прекрасно виходило. Він навіть не зважав на кляту металеву милицю, яка ніби пишалася тим, що він не зможе без неї нормально пересуватись… Точніше, він старався не зважати… Бо, як було вище сказано, він, як виявилося, був сильною людиною. Поки що в нього був час. Він не хотів його витрачати ні на думки про милицю, ні на жалість до себе.

Бенедикт завжди любив читати книжки, а після того, як дізнався, що має невиліковне захворювання, прочитав кілька на таку тему. В кожній із таких книжок він знаходив прекрасного головного героя чи героїню, а поряд з ними їхнє кохання. І кожного разу те кохання мало доводити хворому, що заслуговує на те, щоб бути поряд. Хворі у книгах завжди відштовхували свої другі половинки. Для чого? Бенедикт цього не розумів.

Він не хотів відштовхувати Анну; не хотів, щоб вона його покидала; бо знав, що без неї він завчасно здасться.

Він з друзями їхав додому на автобусі. Ця подорож була тиха, мовчазна, хоча Бенедикт кілька разів пробував усіх розвеселити. Він бачив, як погляди друзів ненароком падають на його милицю, та ігнорував це, як і саму милицю.

— Коли в тебе екзамен з танців? — спитав він у Макса.

— У неділю, — відповів друг.

— Можна я прийду і подивлюсь?

— Звичайно, ти прийдеш, — втрутився Пилип. — Ми всі йдемо.

Хлопець усміхнувся.

— О, моя зупинка, — побачив знайомі вулиці Бенедикт. — Тоді до зустрічі.

— Бережи себе, — мовила Ліза. — Ой!

Бенедикт піднімався з сидіння, і милиця таки випала йому з рук — звернула на себе увагу, проклята тупа палиця. Ліза одразу потягнулась її піднімати.

— Я сам, — зупинив Бенедикт.

Він швидко дотягнувся до милиці, підняв і вдав, що нічого не сталося. Ліза та інші зрозуміли, що хлопець не хоче про це говорити. Не хоче звертати увагу. Всі беззвучно домовились робити те, що й він.

— Подзвониш до мене, якщо Анна в тебе, — мовила наостанок Ліза.

— І ти, якщо вона в тебе. — Бенедикт поспішив до дверей, бо автобус зупинився на потрібній зупинці. Останнє, що він сказав перед виходом, це було прохання до друзів: — Усміхніться.

Вони усміхнулись.