Читати книгу - "З ким би побігати"

її таємниці. Якого біса вона не вибрала для цього прослуховування щось невинне, щось ніжне і душевне, на зразок «У кипариси сонце сіло»? Або пісеньку «Пальто моє простеньке», повну покірливої зворушливості? Якого біса їй знадобилося з першої ж хвилини привертати до себе особливу увагу? Знову те саме прокляття, сумно думала Тамар, той самий випендрьож тихонь і відвага боягузів. Адже коли він пришпилив її цією своєю «любою», у неї буквально дах зірвало: ось вона зараз йому покаже, що не така вже вона «люба», а надто коли співає...

Та незабаром Тамар настільки віддалася плину пісні, її повній гіркоти силі, що перестала злитися на себе; вона танцювала, звивалася і палала разом з піснею — заплющивши очі, розкинувши руки і завзято притупуючи. Вона співала для себе, для того сокровенного, що билося всередині неї, а зовсім не для цього червонопикого товстуна, який, розвалившись на стільці, перекочує зубочистку в роті з легким здивуванням у погляді.

Закінчивши співати, Тамар миттєво згасла, точніше, згасила себе. Вона стояла перед Пейсахом, позбавлена броні з музики і слів, цілком певна, що таємницю її розкрито. Ще кілька секунд кімната продовжувала вібрувати від пісенної енергії.

— Непогано... — сказав Пейсах, роздивляючись Тамар із сумішшю підозрілості та захоплення.

Потім перевів погляд на матір, яка під час виступу Тамар безупинно кивала, усміхаючись на весь свій беззубий рот.

— Що скажеш, Мамале? Ця крихітка — щось особливе, га?

Старий Йосип дрімав на лаві, за спиною бабці.

Тамар намагалася не вслухатися в їхню розмову. Їй хотілося швидше знайти яке-небудь стерпне місце і прийняти душ. «Він — усього лише дрібний негідник, — повторювала вона про себе слова Шая. — Тільки цей дрібний негідник зруйнував моє життя по-великому».

— Коротше, — підсумував Пейсах, — завтра вранці ми глянемо, куди тебе сунути.

— Вибачте, я не розумію...

— Не бійся. Йди поки що, влаштовуйся, відпочивай. Досі все це були, між нами, квіточки, розваги, але від завтра починається серйозна робота. І тобі скажуть, у якому місті.

Я поїду з Єрусалима?!

Тамар злякалася. Про таку можливість вона не подумала.

— Будеш там, де тобі скажуть, ясно?

Знову ці порожні очі. Очі мерця. Вона промовчала.

— Вперед, люба! Час вийшов.

І Пейсах знову зайнявся телефонами.

Тамар вийшла в коридор, Дінка слідом. Тамар усе ще не розуміла, де вона і що це за місце.

Під ногами хрустів битий кахель, подекуди проглядала земля, проросла травою і колючками. Після того як люди залишили це місце, природа одразу ж вирішила взяти своє. «Щось подібне сталося і з нашою родиною», — подумала Тамар. Коридор тягнувся нескінченно. Вона йшла повз двері з табличками «Диспансер», «Приймальний покій», «Хірургічне відділення», «Дитячий ізолятор». Тамар заглянула до однієї з кімнат і побачила залізне ліжко з матрацом та кодами. Може, ліжко комусь і належало, а може, й ні. Підлога була в іржавих відмітинах від металевих ніжок. Із стелі звисали якісь труби й електричні дроти. На дверях значилося: «Кисень», на стіні висів подертий постер Мадонни.

Матраци і коци Тамар відшукала в кінці коридору. Їй довелося налягти плечем на двері, щоб подолати опір звалених за ними матраців. Повітря в кімнаті було затхле, порошне. Тамар витягла з купи смугастий і дуже важкий матрац, він виявився весь у плямах. Вона спробувала висмикнути інший, але не зуміла. Тоді Тамар залізла на гору матраців, стягнула вниз два коци, намагаючись не принюхуватися до них. Кожен її рух здіймав хмари пилу і хвилі важкого запаху сечі. Ніяких простирадл вона не знайшла. Це означало, що їй доведеться торкатися до цих коців, спати просто між ними, їхній запах пристане до її шкіри. Усе це неважливо, у відчаї нагадала вона собі, головне — витягнути його звідси, а для цього їй треба сюди проникнути. Проникнути по-справжньому, влізти з головою.

Вона потягла матрац коридором, зігнувшись під його вагою. Матрац, що важив майже стільки ж, скільки сама Тамар, волочився за нею шлейфом жебрацтва. Вона подумала, що і в цьому є своя перевага: так вона вже напевно не зіткнеться з Шаєм лицем до лиця. Дінка носилася навкруги, намагаючись підлізти під матрац, і щоразу, випхана назовні, тужливо скімлила. Тамар раз у раз зупинялася, відчиняла чергові двері і заглядала всередину, скорчившись під своєю ношею. У всіх приміщеннях стояли ліжка, і не викликало сумніву, що там уже хтось оселився. В одній з кімнат вона побачила прихилену до стіни гітару, і серце її забилося сильніше. Можливо, це його кімната. Всередині нікого не було, а по одній зі стін тягнувся напис, виведений вуглиною: «Якщо світ мене не розуміє, то цей світ — лайно». Цілком у його дусі. Але джинси, що валялися впоперек ліжка, здалися їй короткуватими для його цибатих ніг. Вона зачинила двері і штовхнула сусідні. Порожні пивні бляшанки і десятки недопалків. На стінах розіп’яті дві зелені футболки хайфського «Маккабі». У кімнаті сидів хлопець — обернувшись до дверей голою спиною, білою і худою. Він був такий занурений у «Гейм-бой», що й не помітив, як прочинились і зачинилися двері.

«Все це так затягує, — сказав Шай, — просто неймовірно, тобі просто хочеться, щоб затягнуло, щоб розкластися на найдрібніші частини, розвалитися. Ти чомусь до смерті хочеш подивитися, як низько можна занепасти, нічого не залишається, ані волі, ані сил. Усе розпадається так швидко, Ватсоне...»

Коли він назвав її їх таємним прізвиськом, Тамар міцно зажмурилась від щастя, і все, що він промовив за мить до цього, стерлося. Він багато місяців не називав її так, і Тамар не підозрювала, що до болю знудьгувалася за дурним ім’ям з давнього