— всюди водночас і в кожній рослині зокрема. І здавалося, немов, крім цвіркунів, озвалося ще й дихання напруженого вечірнього моря біля молу перед його домівкою. І він легко обійняв її і бережно погладив долонями її спину, немов гладив саме життя. Його долоня легко і водночас міцно тримала її підборіддя, його поцілунок знову втопився в п’янкій дійсності. Може, це занадто гарячково, на мить подумав він, але розумів, що ніч дає мовчазну згоду. Вони тепер удвох, і вони господарі: її темряви, її зірок, її рослин. І коли поклав її в обійми трави, цвіркуни спочатку розширили і віддалили свої співочі кола, а потім знову наблизили і звузили. Де б він не був на землі, — під деревами і зоряним небом, все ж було б краще, якби поблизу було море, що заповнює самотність. Наступної миті він уже торкнувся її обличчя в траві. Гладенького і розпашілого під його долонями, які шукали її очей, зупинилися там і спускалися щоками донизу. На вустах їх затримала вузька мережа її дрібних поцілунків; але лише на мить, бо пальці спустилися вздовж двох ліній на її шиї; пучки його пальців немов ледь торкалися її. І ще за мить зупинилися на мілкій ямці, а потім оминули її, немов рука обходить по колу і гладить конус. Обходить по колу і гладить. Потім відпочиває на ньому. Потім мов на тісті, яке виросло. Пухке і пружне. І пальці легкі і пружні. Пальці і вся рука. Вона ж немов уже синя від своєї вітрівки. Синя і неспокійна, мов море під поцілунками, які плавають на ній і поспішають за нею. Поцілунки й долоні, стиснені біля джерела на землі. Двох джерел. Вуста, що втамовують спрагу, блаженство її потамування. Поперемінно, з двох джерел, які ніколи не всохнуть. Але легко, поволі, обережно, щоб Земля оберталася навколо Сонця і повернулася через сто років. Мов вуста на персах вічної землі. І цвіркуни крутять свої коліщатка і підіймають із глибоких колодязів посудини з непересихаючим соком. Сік безсмертя. І його неспокій вже не може стримано, обачно опиратися її тілу, а поспішає до нього, бере його в темряві, тримає в своїх долонях. Але наступної миті риба знову оживає і вислизає палубою. Пручається і все ж залишається, а він відчуває траву, що треться під його руками. І тоді йому раптом здається, що десь замкнеться щілина смерті. Але міцно стискає повіки, його руки ще цупкіше хапаються за життя. Відчуває між розчепіреними пальцями траву і землю, але тепер у п’янкому, але ясному пориві притискає землю до себе і зливає себе з нею. Бо її тіло тепер — усе суще. Одне ціле з рослинами ночі. Її тонкі ноги — стеблини кохання. І її руки. Її дитячі руки. Її стегна в його руках. Потім знову здригання впійманої риби. Швидко подолане здригання. Здригання в пастці. Тиша зусібіч зливається в єдиний сенс. Єдиний сенс має земля для людини, в останню мить подумав він.
Було чути ліниве, сонне сюрчання цвіркунів. Схилив голову до її плеча, але це був не так рух ніжності, як удячність моряка вітрильникові, який приніс йому перемогу на регаті.
її долоня пройшлася його обличчям.
— Про що ти думаєш?
— Що добре було б втратити тебе.
— Уже?
— Втратити і знову віднайти. — Його руки обіймали її тіло. Чудернацькою була ця думка — втратити її, — він і сам не знав, звідки вона взялася.
— Отже, нічого не розпорошилося, як ти казав раніше.
— Раніше — так.
Голос цвіркунів розважав дерева і зірки над ними. Погладив її шию, торкнувся волосся, яке змішалося з травою.
— Тепер знову все добре, — сказав він.
Обернувся і ліг поруч з нею.
— Перед тим ти була сповита якоюсь неприємною атмосферою.
— Можливо, я була незвичною через зачіску.
— Ні, не через зачіску.
— Голова має іншу форму.
— Але твої рухи виглядали інакше.
Помовчав.
— Здавалося, немов ти перед тим була в товаристві якихось особливих жінок.
— У тебе було таке враження? Справді?
— Навіть хода. Навіть паління цигарки.
— Але чому? Чому?
Потім раптом сердито сказала:
— Ті відьми мене розлютили своїми поглядами!
Тоді відчув траву, теплу ніч і її тіло коло себе.
— Облишмо це, — сказав.
— І весь час у тебе було таке враження?
— На твоєму обличчі впізнаю вирази обличчя дорослих. Залишають відбитки на ньому.
— Отже справжнє дитинство. Тема мереживних серветочок і молочної кашки.
— Актори теж уміють вжитися в образ своїх героїв.
— Але ж я не акторка.
— Тому вони навмисне вживаються, а в тебе це несвідомо.
— І це несвідомо?
— Як твої руки на столі на газеті, коли ти після масажу читала про Бухенвальд.
— І заплямила тобі газету?
— Тоді я поклав би під твої зап’ястя найдорогоцінніші папери.
— Ти мав би мені зробити зауваження.
— Ні. Я хотів, щоб цей твій слід
