Читати книгу - "Багряний рейд"

в останню мить устиг виставити перед собою голу руку. Аби не це, мав усі шанси лишитися без обох очей, без одного — напевне. Звідки напівроздягнена, в самій сорочечці панянка видобула склянку, теж не бачив: збуджений авансами, спраглий за жіночими пестощами солдат у той момент думав чим завгодно, лиш не головою, тож стягнув гімнастерку, лишившись голим по пояс.

Тоді сержант Сміян не дав їй утекти, скрутив, здав, куди треба. Навіть отримав подяку в шпиталі, його підвищили відразу до старшини. Згодом про все дізнався, в тому числі — про те, як у камері дівчину кілька днів ґвалтували, називаючи це допитами, і вона знайшла спосіб накласти на себе руки. Отримавши й переживши цілий букет різних вражень, Василь Сміян поступово і, як сам признався потім, несподівано для себе, кандидата в члени партії, зробив висновки. Котрі й спонукали його влітку сорок першого тишком-нишком, прихопивши зброю й знявши з форми всі відзнаки, перейти до українського збройного підпілля.

Свого часу, дізнавшись Турову історію, Коломієць зробив висновок: той намагається в подібний спосіб спокутувати провину. Не свою особисту — спільну. Вважаючи винними всіх, хто служив у Червоній армії. Свого часу, розбираючись у причинах подібного власного рішення, Максим дійшов схожої, такої самої, дуже близької думки про свої мотиви.

— Мусиш знати — потрібна іскра. Принаймні в це вірять наші керівники. Хтось має показати: армія та влада загалом слабка. Не контролює нічого або контролює погано. Кулак — поганий контроль. Згоден?

— Але ж ефект від нього є…

— До часу, друже Тур, — парирував Коломієць. — Це ж очевидно: люди спершу чекали німців як визволителів від комуністів, потім, зрозумівши — ті недалеко від більшовиків пішли, стали надіятись на повернення тієї влади. Мовляв, війна та біда навчать. А бач, нікого нічого не навчили. Судячи з усього, одні визволителі нічим не ліпші за інших. Люди волі не знають і не відчувають себе в тилу в безпеці.

— Здалеку заходиш.

— Аби ти краще зрозумів, бо тут своя специфіка, — вкотре наголосив на цьому Максим. — Народ шукає виходу. І чогось чекає. Скуштував обидві влади, наївся — о! — він черкнув себе ребром долоні по горлу. — Аж тут хтось починає шуміти. Не дає спокою. Показує на ділі: насправді влада не має тієї влади, яка була. Втрачає контроль, не здатна стискати кулак, як раніше, бо змушена рахуватися з війною. Інакші порядки, інакші вимоги, не розірветься. Люди ж накручені, їх лише підштовхни.

— Кажеш — підштовхнемо, друже Східняк? — вліз Товкач.

— Спробуємо.

— Я не аж такий оптиміст. Хоч кортить із тобою погодитись.

— І я про це, — підхопив Тур. — Не думаю, що тут народ безнадійний. Зброї повно, людей копнуть треба під дупу. Ми з тобою, друже Товкач, тому два приклади. Та й пан командир.

Він посміхнувся у вуса.

— Ага, — озвався зі свого кутка Хорт. — Життє вас усіх копнуло.

Увесь цей час Дунай слухав та відмовчувався. Коли розмова згорнулася, підвівся, наскільки дозволяв льох, підійшов до Коломійця, став над ним, дивлячись згори. Той хотів випростатись, аби опинитися з ним на рівних. Та раптом передумав, зручніше вмостився біля підмурованої дбайливим господарем стіни, глянув на товариша знизу.

Ззовні сюди проникав тонкий промінчик через невеликий прямокутний отвір — його зранку виявили та трохи розширили вартові Мирон і Корж, потім завбачливо замаскувавши.

Витримавши деякий час у напівзігнутому стані, Дунай нарешті опустився, зігнувши ноги, присів поруч.

— Маєш план дій?

— Доповідати тобі не мушу! — машинально, вже за звичкою огризнувся Коломієць, тут же зрозумів — надто різко, не годиться, все ніби трохи вляглося, здав назад: — Тобто, міркування є. Але поки хай повариться.

— І що ж то за вариво?

— Поки не вивчимо обстановку — не готовий сказати. Готуючи плани, слід багато на що тут зважати.

— Сидячи в пивниці, нічого не побачиш, — відрубав Дунай. — Довго тут ховатимемось, мов щури?

Максим знову ледь стримався від грубої відповіді. Та наступної миті зрозумів: саме зараз Дунай має рацію.

— Ховатися, як ти кажеш, нам доведеться ще довгенько. Ти краще за мене це знаєш. Хлопці — так само. Вільно ходити не можемо. Але все правильно. Почати слід із розвідки. Наприклад, прогулятися до залізниці.

— Чому саме туди?

— Вагони на запасній колії. Поки не знаємо, наскільки лояльними будуть до нас тутешні, вдарити кудись треба.

— Підірвати колію ефективніше, — відрізав Дунай. — Завдання рейдових груп — диверсії. Коли забув, друже Східняк, то я нагадую. Так, між іншим.

— Подяка, — гмикнув Коломієць. — Тоді давай відразу викличемо весь вогонь на себе й ляжемо всі. Марш-кидок того вартий, наші побратими за це лягли?

Після його слів запала лунка тиша.

— До чого ведеш? — запитав Дунай.

— Диверсія — її ні з чим не сплутаєш, — терпляче пояснив Максим. — Відразу шукатимуть диверсантів. І тут дуже скоро мерехтітиме в очах від «червоних погонів». На військові склади чи інші об’єкти, ті ж самі вагони на запасних коліях, клюють не завжди диверсанти. Навіть не так: переважно банди, звичайні