Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

— Зачиніть вікно! — наказав імператор. Вікно зачинили, але вже приглушені вигуки долинали тепер, немов із далечіні.

Цієї миті хтось гучно схлипнув, звук був виразний, дарма що одразу притлуїмлений, наче перерізаний навпіл, але досить сильний і приголомшливий, щоб і в решти на очах проступили сльози.

— Я не можу писати далі, — тихо мовив брат імператора. Він майже шепотів, але серед тиші всі добре чули його.

Вони не знають мене, навіть тепер не знають, думав імператор. Я гордий і байдужий, я знав і скорботу, від смутку мені добре, можна було б сказати, що я щасливий. А вони, мої друзі, плачуть! Кожен гренадер зрозумів би мене... Імператор неохоче наказав:

— Флері де Шабулон, сядьте й пишіть далі: «Моє політичне життя скінчилося. Я призначаю свого сина під ім’ям Наполеона II імператором французів».

Усі мовчали. Перо шкрябало квапливо і грубо. Раптом усі почули, як на папір щось ляпнуло. Серед тиші цей звук видавався гучним, немов падіння краплі воску зі свічки на папір. Але то був не мертвий віск, а жива сльозина. Вона впала з ока писця на папір, другу він швиденько змахнув з ока лівим рукавом, не припиняючи писати.

Імператор вирвав папір із його рук. Підписав властивим йому летючим розчерком. Протягом короткої миті, потрібної для підпису, в його опущених очах з’явився величний, сильний і піднесений блиск, якого ніхто не бачив, і його вуста трохи скривилися. Натомість вуста бачили всі, тож і виснували, що імператор страждає. Та він не страждав, а тільки зневажав. Він підвівся, обійняв писця і попрощався з усіма. Він зрікся трону. Йому здавалося, наче тепер його вперше коронували.

Імператор був сам аж до вечора. До нього зайшов тільки слуга, молодик, якого він любив. Він приніс імператорові їжу, яку полюбляв імператор, коли був сам: те, що можна швидко проковтнути з притаманним їдцеві нетерпінням. Лагідні очі молодика були заслані пеленою, дарма що він напівзаплющив повіки, його загалом здорове смагляве і гладеньке обличчя пожовкло і раптом укрилось численними зморшками. Здавалося, ніби він пережив великий переляк, або повернувся з далекої подорожі, або бачив моторошний сон.

— Лишайся тут, — наказав імператор. — Сядь отам і візьми оту книжку. — Він показав на столик, де лежали книжки і карти. — Почитай мені, спочатку або зсередини, байдуже!

Слуга послухався. Сів і почав читати. То була книжка про Америку, і слуга почав читати з першої сторінки, — з поваги до книжки і з поваги до імператора. Читав ревно, уважно, монотонно, як читав колись хлопцем у школі, майже карбуючи кожне слово, — про характер ґрунту, рослин і людей, він прочитав багато сторінок, не наважувався підняти очі від сторінки й лише відчував, що імператор уже не слухає його, невдовзі підвівся й підійшов до вікна, потім знову повернувся до столу. Слуга здогадався, що імператор скоро заговорить, розхвилювався і читав дедалі швидше.

— Досить! — проказав імператор. — Глянь на мене! — Слуга припинив читати посеред речення і глянув на імператора. — Мій сину, ти також плакав? — запитав імператор.

— Так, Ваша Величносте! — відповів молодик і відчув, що знову заплаче.

— Бачиш, — заговорив імператор, — ти ще молодий, ти ще не розібрався зі світом і законами життя. Запам’ятай, що я тепер кажу тобі, але не повторюй цих слів перед усім світом, а насамперед ніколи не записуй. Бо коли-небудь, я знаю, ти теж захочеш написати спогади, цього хочуть усі, хто пережив що-небудь. Усі коряться незбагненним, але цілком певним законам: зорі, вітри, перелітні птахи, імператор, солдати, всі люди, всі рослини. Закон, згідно з яким діяв я, вже виконано. Тепер я нарешті спробую жити. Розумієш? — Слуга кивнув головою. — Скажи, — запитав імператор, — ти плачеш через моє лихо? Ти думаєш, я нещасний?

Слуга підвівся, але не міг відповісти. Роззявляв рота, вагався, опускав очі й сказав:

— Величносте, я лише знаю, що я сам дуже нещасний!

— Отже, йди! — наказав імператор. — Я хочу бути сам!

Тепер, коли в кімнаті вже не чулося жодного звуку, до нього знову долинули невтомні вигуки народу перед палацом. Уже вечоріло, тільки народ, його народ, тільки народ Франції був таким наполегливим у любові. Люди вже знали, що він не імператор, але не переймалися його зреченням, а тужливо вигукували, як і того вечора, коли він повернувся: «Хай живе імператор!» — неначе він не програв найважливішу битву і не втратив життя всіх солдатів. Не всіх, раптом подумав він. Його солдатський розум знову, немов усупереч його волі, почав — уже вкотре — рахувати, що він має ще 5300 гвардійців, 6000 піхотинців, 700 жандармів, вісім рот ветеранів, армію генерала Ґруші, — й імператор умить забув увесь минулий день, своє зречення, свої плани і чув тільки заклики: «Хай живе імператор!», це наполегливе заохочення з боку народу, і він знову був імператором Наполеоном, мерщій підійшов до столу, похапцем розгорнув карти, і його голова ще ніколи, здавалося, не працювала так швидко і точно. Скоєні помилки видавалися йому сміховинними і дитячими оманами, він уже не розумів, чому був такий сліпий, нараз відчув полегкість, на нього немов спала милість Божа: здатність угадувати, ба навіть краще, достеменно знати, здавалося йому, плани ворогів, він перехитрував їх, заманив, ошукав, заплутав, ударив і знищив, нарешті визволив країну, знову вдарив по ворогах, уже далеко за кордонами, дійшов до узбережжя, Англія тікала на своїх кораблях до безпечних берегів острова, — як довго вона сама ще буде в безпеці від імператора? Коли-небудь він перетне море, цю одвічно ворожу, та інколи ласкаву стихію,