Читати книгу - "Пан Халявський"

і бубнів; не тільки сиди, а хоч і лягай при ньому, то він і слова не скаже і навіть терпляче зносить, коли перечать йому. Матінка справедливо про нього казали: «Він такий полковник проти нашого ясновельможного пана полковника, як дворовий індик проти вигодованого». Добре. Отож дожидають, коли вони приїдуть. Софійка, як побачила, що вже їдуть, сховалася просто на горище. Справді, її становище жахливе! Як їй показатися, коли приїхали на оглядини? Та, ховаючись, вона доручила сестрам і дівкам видивитись, який собою її жених.

Аж ось приїхали полковник і жених; матінка посадили їх проти дверей, що йдуть в їхню спальню. Двері сі одчинялися із спальні сюди і були з двох половинок та замикалися на гачок. Угорі сих дверей була шпаринка. Описати се треба.

Отож посідали й розмовляють про врожай, про батенькову смерть, про упадок на скот, і тут полковник став закидати з приводу Софійки та жениха й заходився оповідати, які прикмети має жених… Коли се раптом двері, що я описав, з гуркотом розірвавши гачок, який їх здержував, тріщать і відчиняються до гостей, а з них, як з мішка огірки, купою випадають сестри мої, дівки, баби, дівчиська та всі захльопанки, котрі тільки могли бути в дворі. Се вони цікавилися розглянути жениха у дверну шпаринку. А що шпаринка була вгорі у дверях, то вони понаставляли столів, ослонів і на них вмостилися, налягаючи одна на одну. Тягару їхнього двері не могли видержати, зламалися, розчинилися… і всі глядачки полетіли, перекидаючись одна через одну… Вельми природно, що дехто, падаючи потім і спираючись на тих, котрі лежали вже, мусив перекидатися догори ногами й ними зачепити гостей… Цікава сцена була! Не тільки такої, а й подібної до неї я в Петербурзі не бачив у театрі — хоч там і багато смішного, та все не те: куди там!

Надивились і нареготалися полковник з женихом! А матінка ледве здержувалися, щоб не реготати, та їм непристойно було сміятися, а слід сердитися за таке безладдя; вони так і вчинили: ану ж бити де попадь усіх, що лежали й ішли від неї. А полковник регоче і, помітивши, що між жертвами було долі декілька осіб охайніше вбраних (то були мої сестри та моя богиня Тетяся), подумав, що між ними повинна бути й Софійка, хотів задержати Надійку, та вона повідбивала йому руки й таки вихопилась і пішла геть. Матінка пояснили йому, що се ще не старша, й промовили: «Та зовсім заховалася, і куди ж би ви думали? На горище. Отож дитячий розум: тепер ховається від жениха, а після, в заміжжі, сама буде за ним бігати».

Однак послали по Софійку.

Куди там! Вона всіх посланців перебила, і якби її не обманули, то й не звели б відтіля весь день. А то як зманили з горища й ввели в осібну кімнату, то туди й жениха впустили. Софійка (так її матінка навчили) від нього і руками, й ногами та, знай, кричить: «Не хочу, не піду!» Проте жених, роздивившись її уважно, сказав матінці: «Моя, беру! Благословіть тільки». Та як воно й не подобатися комусь отакій дівці? Велика, повна, рум'яна, чорнява і наче вусики висіялися коло великих, товстих, червоних губ її.

Матінка дуже зраділи, що дочка їхня подобалася такому достойному чоловікові, і потім з полковником міркували, коли вчинити весілля тощо, і тут уже, до речі, стали розпитувати: хто такий жених, як звати, відкіля, що він має, чи не водиться за ним чогось поганого, себто чи не п'яниця він, чи не картяр, чи не забіяка і всяке таке. За наших часів просто про все таке намагалися дізнатися завсіди до весілля, щоб опісля не журитися.

Се ще не були змовини і не те, щоб, по-теперішньому, слово дано: зовсім ні. Часто траплялося, що отак запевнений жених, повертаючись захоплено додому, знаходив у себе в колясці гарбуза; після цього, діставши отаку ясну відмову, він не смів уже більше в домі заявлятися. А тому й матінка, хоч і ласкаво поводилися з женихом і начебто теє-то як його, проте в думках пряли своєї: вони хотіли перше про все докладно довідатися щодо жениха та достатку його, а тоді вже вирішити як воно покаже. За наших часів се були хитрощі: мати жениха напоготові. Часто бувало, що є три, п'ять женихів воднораз, усім дано слово, про всіх збирають відомості, а потім одному віддають дочку, а іншим підносять гарбуза. Само собою розуміється, що наречена нічого не знає й не має права вибирати, а одержує і кохає того, кого їй дадуть. І добре було! Ніхто не брався розглядати, чи схожі їхні вдачі, дошукуватися співчуття, пильнувати симпатії душ — нічого того не бувало! Живуть собі та й живуть. Хіба що тільки на похороні когось із них почуєш, що друга особа або вихваляється щасливим життям, з ним проведеним, або перелічує всяке поневіряння, що від нього зазнала. За життя ж їхнього ніхто нічого за ними не примічав: мали їх за добрих людей. Тепер же — ' нене моя! — другого дня після весілля знаєш, чи щасливе подружжя одне з одним, чи як кіт з собакою.

Та повернімося до своєї матерії. Тільки як же ото схибили матінка, розмовляючи з полковником, так я й не надивуюся, а особливо, знавши їхній тонкий розум і природну хитрість, котрою вони іноді навіть і батеньком управляли. Говорячи про сватання сестри, вони сказали, що бажали б поспішити видати Софійку скоріше тому, що їм треба сина оженити…

— Якого сина? — спитав здивовано полковник. — Невже Петра?

— Та ні, — відповідали матінка, — сей бовдур, мабуть, тільки про те й думає, та ось йому (тут матінка в той бік, де був Петрусь, показали здоровенну дулю)! Я свого синка-пестунчика, Трушка, хочу оженити.

— Даруйте, пані-добродійко! (Полковник з матінкою був політичний і завсіди величав їх панею-добродійкою, наче якусь особу). Даруйте, як то його женити? Він ще хлопчик, дитина.

— Ого! — заперечили матінка. — Та в нього вже не дитяче на думці. Раніше оженити,