Читати книгу - "Дожити до весни"

Зазвичай матері повчають дітей, а в них усе навпаки. Але Єва не нарікає, з донькою їй пощастило: розумниця, не сноб, не марнотратниця, знає, чого хоче від життя, переконана, що чесною працею досягне всього, що потрібне людині для щастя, а заодно й змінить світ на краще, ну хоч трішечки, на одну йоту, але змінить.

«Не можна звершити навіть одну велику справу з маленькою любов’ю, але можна робити багато маленьких добрих справ з великою любов’ю. Ось моє кредо…». «Я нікому нічого не хочу нав’язувати, але ніколи й не дозволю, щоб хтось щось нав’язував мені. Сама буду вибирати й вирішувати…». Доньчині слова звучать, як афоризми. Десь вона, вочевидь, сама їх прочитала. Але ж прочитується багато, а вибирається розумом і залишається в серці назавжди головне, найближче, суголосне. Максималістка… Здебільшого максималізм із віком минається, як вітрянка чи коклюш, зате частенько саме він виробляє імунітет до «ватяності» й загартовує характер. Ірисчин характер уже нівроку, міцненький, як волоський горіх, одначе максималізм і досі не минувся. Зараз, мабуть, видасть чергову його порцію.

Та, здається, сьогодні «знов за рибу гроші» скасовується. Іриска, весело підтанцьовуючи, знімає з Єви плащ, нетерпляче підштовхує її до ванної: «Хутчіше мий руки!»

На кухні вже накритий стіл: канапки з сиром, фруктовий салат з чорносливом і йогуртом (вони такий тільки на Новий рік готували), пляшка вина, цукерки, печиво.

– Ти під час археологічної розкопки знайшла скарб із золотом Полуботка? – здивувалася Єва.

– Холодно!

– Виграла нарешті міжнародний грант на спасіння нещасної річечки Сапалаївки?

– Мамо! Не сип мені сіль на рану! В світі щороку гине тринадцять мільйонів гектарів лісу та зникає тридцять тисяч кілометрів великих річок. Про нашу маленьку Сапалаївку міжнародні екологи не чули, не відають і виділяти кошти на її порятунок не думають. Треба вигадати щось своє. Отож, іще холодніше, ніж зі скарбом Полуботка.

– Ну… Тоді… Тоді… Чарівний принц пообіцяв перетворити мою маленьку Попелюшку на принцесу.

– Уже тепліше, але… – в доньчиному голосі зазвучали нотки роздратування. – До чого тут Попелюшка? Ти ж знаєш, що я терпіти не можу мильні серіали про сучасних попелюшок, та й, якщо чесно, саму казку ніколи не любила. Прислужувати трьом дурепам, які тебе навіть за людину не мають, покірно перебирати просо й чекати, поки станеться диво, хтось тебе знайде і в одну мить зробить багатою та щасливою? А якщо не знайде? А якщо це не той принц, з яким ти будеш щасливою? Ні, це не для мене! Я всього досягну сама – своїм розумом. І жити буду лише з тим, кого кохаю.

– Добре-добре, так усе й буде, як ти кажеш. Славко ніскілечки не гірший за якогось там заморського принца. Але що ж там у нас усе-таки на гаряченьке?

– Мамусю, ти добре сидиш? Я і Славко… Ми одружуємося.

Єва вхопилася за скатертину. Салатниця посунулася на край столу, впала на підлогу й розбилася об плитку – шматочки бананів, мандаринів, ківі та чорносливу, скупані в йогурті, розлетілися по всій кухні.

– Мамо, не драматизуй! Тобі це нічого не буде коштувати. Ні-чо-гі-сінь-ко! Ми не збираємося влаштовувати бучне весілля, купувати дорогу сукню, замовляти лімузин, скликати триста гостей до ресторану. Просто розпишемося – і все.

– Чому ж так терміново?

– Славко їде до Німеччини, буде навчатися в Мюнхені, в Українському вільному університеті.

– Він же вчився тут…

– То й що? П’ять років навчався тут, аспірантуру закінчить там. Повернеться до України фізиком-математиком із міжнародним дипломом.

– Зі Славком усе зрозуміло – він їде, він буде вчитися, він стане фізиком-математиком. А ти?

– І я їду з ним.

– А Славко тобі часом не казав, скільки коштує навчання в Мюнхені? Нам і тут непросто сплачувати, ти ж знаєш.

– Мамо, не починай! Поки що переведуся на заочне відділення в нашому універі. А тоді… Тоді видно буде. Може, зароблю грошей і також вступлю там… Зараз я знаю тільки те, що він не може без мене. І я без нього теж. І обом нам тут не можна. Славкові батьки заповзялися відправити його за кордон. От ми й вирішили…

Вони вже вирішили. А вона? Якби Іриска знала…

Сьогодні вранці біля редакції на Єву чекав сюрприз. Щойно наблизилася до вхідних дверей, як від сірої іномарки, припаркованої навпроти, у затінку старенького клена, відділився чоловік і спритно пішов їй напереріз. Обличчя, наполовину закрите чорними дзеркальними окулярами, кругла голена голова, солідне черевце, білий італійський костюм з трьохчвертними рукавами, світлі замшеві мешти. Теніска під піджаком ніби навмисно розстебнута на три ґудзики, щоб краще було видно масивний золотий ланцюжок із хрестиком. У руках згорнутий руркою глянцевий журнал. І сам наче з його обкладинки.

«Певно, читав, доки очікував на мене»,