Читати книгу - "Моє сторіччя"

Але ми зустрілися знову, хоча й не домовлялися. Зустрілися перед тією ж вітриною, де вкотре зібралась юрба цікавих. Була пообідня пора. Вона стояла й дивилася, попри те що трансляція футбольного матчу між командами «Санкт Паулі» та «Гамборн 07» її явно не захоплювала. Увечері ми знову переглянули телепрограму, цього разу вже спеціально, щоб побачити ведучу. А в перерві мені пощастило: Гундель погодилася піти зі мною на каву, «щоб зігрітися». Вона виявилася біженкою із Сілезії, працювала продавчинею в магазині «Саламандра». Я тоді мав великі плани стати директором або щонайменше актором, але змушений був визнати, що на той момент не досягнув більшого за роботу помічника у батьковому ресторані, де справи йшли не надто добре. Тобто насправді я був безробітним, однак мав купу різних ідей.

— І це не лише повітряні замки, — стверджував я.

Після новин ми подивилися перед вітриною передачу, яка здалася нам досить дотепною: в ній розповідали про приготування солодощів для різдвяного столу. Замішування тіста супроводжувалось іронічними коментарями Петера Франкенфельда, який згодом став популярним завдяки своїй передачі «Хто хоче, той і зможе», присвяченій пошуку юних талантів. Крім того, ми розважалися співом і свистом Ільзи Вернер, а також виступом знаменитої тоді дівчинки із Берліна Корнелії Фробесс, яку зробив відомою хіт «Візьми з собою плавки».

І так далі. Ми зустрічалися перед вітриною. Уже незабаром ми дивилися телевізор тримаючись за руки. Але цим усе й обмежувалося. Уже аж після Нового року я познайомив Гундель з моїм батьком. Йому сподобалася копія телеведучої Ірени Косс, а їй сподобався ресторан на лісовій галявині. Ну і якщо зовсім коротко: Гундель наповнила життям геть занедбану кнайпу «Гайдекруґ». Вона зуміла переконати мого батька, який після смерті матері став абсолютно інертним, узяти кредит і поставити у великому залі ресторану телевізор, але не маленький настільний, а причепити на стіну великий проекційний екран фірми «Філіпс». І ця інвестиція виправдала себе. Уже в травні в нашій кнайпі «Гайдекруґ» складно було знайти вільний столик, а іноді навіть вільний стілець. Гості приїздили здалеку, бо тоді дуже мало хто міг дозволити собі власний домашній телевізор.

Невдовзі у нас з’явилися постійні клієнти, які не лише дивилися телепередачі, а й чимало при цьому з’їдали. Коли ж став популярним телевізійний кухар Клеменс Вільменрод, Гундель — яка більше не була продавчинею взуття, а давно стала моєю нареченою — перейняла його рецепти, що дуже пожвавило досить одноманітне раніше меню нашого ресторану. Восени п’ятдесят четвертого — ми вже на той час одружилися — став популярним серіал «Родина Шьолерманнів». І ми, разом з нашими гостями, переживали численні події на телеекрані, відчуваючи себе так, ніби це скопійовано з нашого життя, так, наче ті Шьолерманни — це ми, так звані «середньостатистичні німці», як нас іноді зневажливо називають. Так, це правда. Бог дав нам двох дітей, зараз чекаємо третє. Ми обоє трохи страждаємо через свої зайві кілограми. І хоча мої амбітні плани з’їла міль, я не можу сказати, що незадоволений життям і своєю другорядною роллю в ньому. Бо головною в ресторані «Гайдекруґ» стала Гундель: саме вона старанно скопіювала ідею з «Родини Шьолерманнів» і перетворила шинок на пансіон. Як і чимало інших біженців, які мусили починати все з початку, вона — дуже активна натура. І наші гості теж так кажуть: Гундель добре знає, чого хоче.

Дощ поступово слабшав. Піднявся вітер, і цегляний пил заскрипів на зубах. Нам сказали, що для Берліна це типово. Ми з Анною жили тут уже півроку. Вона приїхала зі Швейцарії, я — з Дюссельдорфа. Вона вчилася самовиражального танцю босоніж у Мері Віґман на одній із вілл Далема, а я все ще намагався стати скульптором в ательє Гартунґа на Штайнплац, але при цьому постійно писав то довгі, то коротші вірші. Писав навстоячки, навсидячки чи коли лежав поряд із Анною. А потім дещо сталося, і це ніяк не стосується мистецтва. Ми сіли в потяг і доїхали до вокзалу Лєртер. Його сталевий скелет усе ще стримів у небо. Ми пройшли повз руїни Рейхстагу, повз Бранденбурзькі ворота, на яких уже не майорів червоний прапор. Аж на Потсдамській площі, із західного боку кордону, між секторами ми побачили, що відбулося й продовжує відбуватися відтоді, як припинився дощ. Димілися Колумбус-гауз і Гауз Фатерлянд[33]. Горів якийсь кіоск. Вітер розносив по небу чорні клапті, що лишилися від обвугленої пропаганди. Збиралися юрми цікавих, які пасивно спостерігали за тим, що відбувається. Дружинників не було видно. Але посеред натовпу стояв радянський танк Т-34; я вже бачив такий танк раніше.

На танку висіла табличка-попередження: «Увага! Ви виходите за межі американського сектора». Але кілька підлітків попри все зважилися переметнутись туди — на роверах, а дехто навіть пішки. Ми ж лишилися на Заході. Я не знаю, чи бачила Анна те саме, що й я, чи їй було видно більше. Ми разом дивилися на дитячі обличчя російських піхотинців, які рили траншеї вздовж кордону. А за ними стояли люди, які кидали каміння. Всюди валялося каміння. На танк із каменем у руках! Мені слід було зафіксувати на папері, намалювати цей кидок каменя, написати про це короткий або довгий вірш, навстоячки чи сидячи, але я не провів жодної лінії, не написав жодного слова, — однак жести тих, хто кидав камені, закарбувалися в моїй пам’яті назавжди.