Читати книгу - "Рибалки"

— Там, там, у колодязі, — повторила жінка, котру Боджа не любив і часто називав ashewo, бо якось побачив, як вона заходила до мотелю «Ла Рум».

— Я питаю — хто? — але спитавши, він вибіг із будинку. Я кинувся за ним, а Обембе — за мною.

Колодязь із трохи погнутою металевою лядою був заповнений водою вище рівня восьми футів. Сусідчине пластмасове відро лежало у вогкому дрібноземі коло колодязя. На поверхні води плавало тіло Боджі, а його одяг утворював парашут, роздутий, наче повітряна куля. Одне око в нього було розплющене, і його було ясно видно крізь чисту воду. Інше було заплющене й запухле. Його голова наполовину висунулася над водою, впираючись у вицвілу цеглу стінок криниці, а світлі долоні плавали на поверхні так, ніби він лежав в обіймах когось невидимого для очей інших.

Колодязь, у якому він сховався, а тоді з якого з’явився знову, завжди був частиною його історії. За два роки до того самиця яструба — мабуть, сліпа чи скалічена в якийсь інший спосіб — упала до відкритого колодязя і втопилася. Пташку, як і Боджу, не помічали в ньому багато днів, тож вона просто лежала собі тихенько під водою, як отрута у кровотоці. А коли надійшла година, вона набухла і сплила вгору, але на той час уже почала розкладатися. Це сталося приблизно тоді, коли Боджу навернула до віри Велика хресна хода, організована німецьким проповідником і євангелістом Райнхардом Боннке у 1991 році. Після того як пташку витягли з криниці, Боджа, переконаний, що коли над чимось помолитися, то воно тобі не зашкодить, оголосив, що помолиться над водою і вип’є її. Він поклався на такий уривок із Письма: «Уздріть же, що Я наділив вас владою ступати по зміях і скорпіонах, і по злосилі усякій, і ніщо і ніяк не зможе вам зашкодити». Поки ми чекали на службовців з міністерства у справах води, яких викликав батько, щоб вони очистили воду, Боджа випив її цілу чашку. Боячись, що він може померти, Ікенна видав його, чим нагнав паніки на батьків. Заприсягнувшись суворо відшмагати Боджу пізніше, батько повіз його до шпиталю. Результати досліджень, що показали відсутність будь-якої загрози життю, принесли всім неабияке полегшення. Тож тоді Боджа переміг криницю, але кілька років потому криниця перемогла його. Вона його вбила.

Коли його витягли, форма його тіла постала неймовірно зміненою. Обембе стояв і з жахом дивився на мене, а навколо почав збиратися натовп з усіх куточків району. У невеликих громадах Західної Африки у ті дні новина про трагічну подію розповсюджувалася, мов лісова пожежа у сезон харматану. Щойно жінка заголосила, люди — знайомі й незнайомі — посунули до нашого двору, поки геть його не заповнили. На відміну від місця смерті Ікенни, ані я, ані Обембе не намагалися перешкодити тому, щоб Боджу забрали геть. Обембе поводився не так, як тоді, коли, відійшовши від нескінченного повторювання слів «червона річка червона річка червона річка», він тримав голову Ікенни в руках і несамовито намагався надути в його рота кисню, благаючи: «Іке, отямся, будь ласка, отямся, Іке» — аж поки містер Боде не стягнув його з Ікенни. Цього разу, коли батьки були вдома, ми дивилися з веранди.

Людей стало так багато, що ми ледве бачили, що відбувалося на подвір’ї, бо люди Акуре й більшості містечок Західної Африки були голубами: пасивними створіннями, які ледаче сновигали ринками чи гральними майданчиками, переступаючи з ноги на ногу, ніби чекаючи нової звістки чи плітки і збираючись у гурт щоразу, коли на землю кидали жменю зерна. Усі тебе знали, і ти знав усіх. Кожен був тобі братом, і ти був кожному братом. Було важко кудись піти, щоб тебе не побачив хтось, хто знав твого брата чи матір. Усе це поширювалося на всіх наших сусідів. Містер Аґбаті прибіг у самих лише коричневих шортах і білій майці. Батько й мати Іґбафе прийшли в однаково забарвленому традиційному вбранні, бо щойно прибули з якоїсь урочистості й не мали змоги перевдягтися. Прийшли й інші люди, включно з містером Боде. Саме він заліз до колодязя й витягнув Боджу. Як я зрозумів із коментарів людей, спочатку він заліз туди по спущеній у воду драбині й спробував потягнути Боджу однією рукою, але мертва вага Боджі й не думала рухатися. Тоді містер Боде вперся однією рукою в стінку колодязя й знову потягнув Боджу вгору. Цього разу сорочка Боджі тріснула попід пахвою, а драбина опустилася глибше. Побачивши це, чоловіки нагорі міцно схопили її, щоб вона не поїхала далі. Троє чоловіків тримали останнього, хто тримав драбину, за пояс і ноги. Але коли містер Боде зробив третю спробу, спустившись щаблями драбини трохи нижче, він нарешті витягнув Боджу з водяної гробниці, в якій той пролежав мертвим усі ці дні. І так само, як коли повстав із мертвих Лазар, натовп схвально закричав.

Але його поява не була схожою на воскресіння — це було страхітливе видовище розбухлого мертвого. Батько загнав нас із Обембе до будинку, щоб воно не закарбувалося в нашу пам’ять.

— Ви двоє — посидьте тут, — видихнув він із самовладанням, якого я раніше ніколи не бачив. На його обличчі з розчервонілими очима раптом з’явилися зморшки. Коли ми сіли, він опустився до нас на коліна, поклав долоні нам на ноги й сказав: — Відтепер ви обидва маєте стати сильними людьми. Ви будете чоловіками, котрі дивляться цьому світові просто в очі й знаходять у ньому власні шляхи й дороги… з… такою сміливістю, яку мали ваші брати. Зрозуміли?

Ми закивали.

— Добре, — сказав він, кілька разів замислено кивнувши.

Він схилив голову й закрив обличчя долонями. Я чув, як у його роті скреготять зуби, поки він стримував механічне бурмотіння, з якого ми могли розібрати саме тільки слово «Господи». Коли він опускав голову, я побачив середину його голови, де лисина, на відміну від дідової, перестала розростатися й залишилася лише безволосою галявинкою, оточеною волоссям і прихованою в ньому.

— Пам’ятаєш, що ти сказав мені кілька років тому, Обембе? — спитав батько, знову піднявши обличчя.

Обембе похитав головою.

— Ти забув, — ображена усмішка проскочила його обличчям і одразу зжухла, — що сказав тоді, коли твій брат Іке привіз