Читати книгу - "Бомбардир"

Прямо скажу: цього разу задоволення від сухариків переважило задоволення від гри. Щойно пролунав фінальний свисток, який зафіксував нульову нічию, я підсів до ноутбука і, сповнений негативних емоцій, наваляв звіт про матч, рознісши своїх улюбленців дощенту. Заразом вирішив поділитись обуренням із Кайлом Робсоном. Запустив Skype, чого не робив уже давно, і виявив кілька пропущених повідомлень від англійського колеги. Він цікавився моїми міркуваннями щодо поразки «МЮ» минулого тижня й того, як просувається моя співпраця з Ґленном Бейлі.

Тут я пригальмував. Почухав, як кажуть, ріпу і знову поставив собі сакраментальне питання: наскільки роботу, за яку я взявся, можна вважати виконаною? Наполовину? На дві третини? І чи влаштує зібраний мною матеріал британських скаутів? Що, як він нікуди не годиться і вся моя метушня марна?

Геть рефлексію, нарешті вирішив я. Створив текстовий файл і став квапливо затягати в нього все, що назбиралось у моїх записах і голові. Намагаючись надати матеріалу хоч віддаленої подоби системи. Мабуть, я так би й вів до кінця, якби не дзвінок Русланчика. Перервавшись на півслові, я вислухав його доповідь і черкнув на берегах газети, що трапилася під руку, номер телефону Орлова.

– Дякую, друзяко! Твій боржник!

До речі, я уявлення не мав, як виконати необережну обіцянку. Місяць тому Русланчик оголосив себе веганом, а ті, наскільки я знаю, навіть до кефіру ставляться з підозрою…

Я віддзвонився й був трохи здивований надто швидкою згодою Орлова на інтерв’ю. Мотивував я одним-єдиним: хочу нагадати Україні про футбольного ветерана. Слабенький аргумент, з огляду на його тривалу російську кар’єру, але ламатися й відкладати рішення він не став. І, зрозуміло, я не зронив ані звуку про Гайдука. Поспішати не слід – рано чи пізно це ім’я саме спливе в розмові.

Зустрілися ми наступного дня в одному з пабів у центрі.

Напередодні я з труднощами розшукав у Googlе його фото, щоб скласти хоч якесь уявлення про зовнішність Євгена Орлова. Зображення виявилося крихітним, поганої якості, що, до речі, було зайвим свідченням «популярності» цього гравця в навколофутбольних колах.

У реальності колишній central back, тобто центральний захисник, мелітопольського «Маяка» лише віддалено був схожий на власний знімок, зроблений десять років тому, але мені все-таки вдалося його впізнати. Поки я йшов до його столика, він підвівся мені назустріч, простягаючи руку, і я зміг оцінити його антропометричні дані. Цілком типові для такого амплуа: приблизно мого зросту, вага явно перевалила за сто – кар’єра ж позаду, і десяток зайвих кілограмів не такий уже важливий. Світлий шатен, коротко стрижений, шрами від переломів на переніссі, триденна щетина на міцному круглому підборідді з ямкою посередині.

– Радий знайомству,– цілком дружньо кивнув він.– Як щодо перекусити, Олексію Петровичу? Тут непогано готують.

Перед ним стояла пласка тарілка з кількома соковитими німецькими ковбасками і гіркою тушкованої червоної капусти, поряд – мюнхенський салат і піала з кільцями смаженої цибулі. Літровий келих світлого «Кромбахера» був уже наполовину порожній. Я, однак, не спокусився всім цим добром і сумирно замовив каву.

– А дарма!

– Дякую – дієта,– я поплескав себе по животу.– Здоров’я, знаєте, останнім часом…

– Вільному воля,– колишній футболіст зі смаком приклався до келиха.– То про що ми зібралися поговорити?

– Кар’єра у вас, Євгене, видалася тривалою. Думаю, вам є про що розповісти, але я б хотів зосередитися на її українській частині. Ви не проти?

– Ніяких проблем.

– Тоді уточнення: в Україні ви грали тільки в складі мелітопольського «Маяка»?

– Так. Правда, в молодості приїздив на перегляд в одеський «Чорноморець». Усе було домовлено, але раптом дістав травму. Довелося повернутися додому.

– Жалкуєте?

– Що б не сталося – усе на краще.

– Чудова точка зору. Ну що ж, почнемо…

Я дістав диктофон, увімкнув запис і поклав його на стіл між нами. А сам став заклопотано перебирати аркуші роздруків, узяті з собою. Роздруки були липові, не з теми – перше, що вдома потрапило під руку, але я зараз створював антураж справжнього солідного інтерв’ю.

Витримавши коротку паузу, я поставив перше питання:

– Ви завершили ігрову кар’єру, але цей факт лишився практично непоміченим у світі вітчизняного футболу. Думаю, це несправедливо, і зараз ми з вами спробуємо виправити ситуацію. Але почати я б хотів не з минулого, а із сьогодення. Чим нині займається Євген Орлов?

Він зосереджено вислухав мене, а коли я очікувально замовк, усміхнувся, відкашлявся та обережно почав:

– М-м… Загалом, фінал моєї кар’єри вийшов трохи несподіваним і, мабуть, не особливо приємним… Що тепер? Та мало що… Так, невеликий бізнес. Крім того – навчаюся на курсах тренерів…

– Що за бізнес, коли не секрет?

– Здаю нерухомість в оренду. Ще до кризи я та мій компаньйон трохи інвестували в спорудження трьох будинків у Києві й Запоріжжі, тепер здаємо приміщення під офіси та магазини.

– А тренерські курси? Що, «футбольна ломка» почалася?

Він розсміявся:

– Однозначно! Без футболу важко обходитися.

– Тобто, завершивши кар’єру, ви досить міцно стоїте на ногах?

– Принаймні мені так здається. Може, хтось дивиться на це інакше.

– Спробуймо з іншого боку. Як гадаєте, чому це виходить далеко не в кожного футболіста? Звідки всі ці депресії, проблеми, складнощі? Аж до того, що дехто просто опускається на дно, злидарює, стає безхатьком.

Кожну відповідь Орлов докладно продумував, зважував. Чи хотів справити враження, чи боявся бовкнути зайве, чи просто не звик до спілкування з пресою.

– Кхм… Не беруся відповідати за всіх. Можливо… Річ у тому, що футболісти, як і інші професійні спортсмени, протягом років живуть ніби під куполом, який відгороджує їх від побуту й повсякденної маячні. Їх годують, напувають, планують за них розпорядок дня – і за це ще й непогано платять. Очікуючи від них тільки одного – цілковитої фізичної віддачі. Виконай усе потрібне – і в решті живи без клопоту. А коли кар’єру закінчено, спортсмен втрачає цю захисну оболонку і на нього відразу навалюється стільки складнощів і проблем, що багато хто розгублюється. Ніхто за тебе нічого не вирішує, доводиться впрягатися самому. А це складно – ти ж мало що знаєш і майже нічого не вмієш, крім як обробити м’яч і віддати партнерові. Причому у звичайному житті це нікого вже не цікавить. Для декого втрата «купола» стає справжньою трагедією.

– Скажіть, Євгене, а в який момент футболіст раптом усвідомлює: все, годі, настав час зав’язувати?

– У всіх по-різному. Іноді травма, що