Читати книгу - "Корсунь козацький"

АЮЗР. — K., 1909. — 4. VII. — T. 3. — C. 33—34. ">[237]. Розлючені козаки Брюховецького, які не змогли взяти замок, підпалили католицький костьол, а від нього запалало все місто. Після цього корсунців насильно погнали до Канева.[238]. Польські війська не могли протидіяти лівобічним гетьманцям через бунти у власному середовищі (якраз під час маршу на Корсунь). 38 коронних хоругов рушило тоді на Погребище, де створили опозиційну конфедерацію.

У квітні чи травні 1665 р. гетьман Тетеря, після того як його військо вщент розбив брацлавський полковник Дрозденко, переконався, що майже ніхто в Україні його не підтримує, забрав булаву й інші гетьманські клейноди, архів, майно, козацькі гармати й амуніцію, частину скарбу й подався до Польщі. Там він зазнав, як не дивно, поневірянь, тяжко хворів, врешті емігрував до Молдавії і звернув свої погляди до Османської імперії. В Андріанополі (Едірне) він зустрівся з султаном Мухамедом IV та великим візиром Мехмедом Кепрюлю й закликав до походу проти Речі Посполитої. На знак згоди султан дав йому свій санджак. Наляканий можливістю турецько-українського союзу уряд Речі Посполитої послав до Тетері своїх агентів-убивць, котрі й отруїли гетьмана-емігранта у квітні 1671 р.[239].

Після втечі Тетері на Правобережній Гетьманщині розгорнулася боротьба за булаву між кількома претендентами. Спочатку фортуна схилялася на бік Степана Опари — сотника Медведівської сотні Чигиринського полку, який дістав підтримку деяких ногайських орд. У червні 1665 р. він уже проголосив себе гетьманом, а 19 липня того ж року побував у Корсуні. У вересні до нього у Корсунь підійшла тисяча ногайців з Білгородської орди, а пізніше — кілька мурз Кримського ханства, котрі мали, за деякими даними, аж 40 тисяч кінноти, хоч це, очевидно, явне перебільшення. Побачивши, що Опара не має підтримки українців, татари заарештували його й видали польському гетьману коронному Станіславу Яблоновському, а той звелів розстріляти Опару. Корсунь же лишився в козацьких руках, ним заволодів черкаський полковник Петро Дорошенко, якого Тарас Шевченко назве потім «останнім козаком» та «сонцем Руїни». Загибель Опари відкрила йому шлях до булави.

П. Дорошенко народився в Чигирині й був онуком того самого Михайла Дорошенка, гетьмана Війська Запорозького, котрий прославився походом на Крим 1628 р. і на Москву в роки «Смути». Батько Петра — Дорофій, був козацьким полковником. У часи Національно-визвольної війни Петро Дорошенко був уже прилуцьким полковником і належав до наймолодшої генерації сподвижників Богдана Хмельницького.

10 жовтня 1665 р. на козацькій раді в Чигирині Петра Дорошенка обрали гетьманом, що було пізніше (січень 1666 р.) підтверджено рішенням загальної козацької ради. Ставши гетьманом, Дорошенко зміцнив свою владу, розбивши брацлавського полковника Дрозденка. Брацлав було захоплено, а Дрозденка взяли в полон і розстріляли. У цей час у Корсуні вже стояв гарнізон Речі Посполитої на чолі з німецьким майором Темфіном (250 піхотинців), але будучи «голими й голодними», ці вояки тікали з міста[240]. Через деякий час Дорошенко встановив свій контроль над містом.

Наприкінці лютого 1666 р. Дорошенко зібрав нову раду. На ній було вирішено «вигнати всіх ляхів з України до Польщі», вступити в союз із Кримським ханством і об'єднати всю Україну під булавою правобережного гетьмана. З цього часу почалися переговори з кримським ханом про воєнний союз та з Османською імперією — про політичний протекторат. Але Дорошенко не відразу розірвав стосунки з Польщею. 8 травня до Варшави прибули військовий писар Іван Чекаловський та полковники: корсунський Гнат Улановський, брацлавський Михайло Зеленський та чигиринський Прокіп Бережецький. Вони привезли політичні вимоги від Дорошенка. Але сейм 14 травня відкинув їх, а король Ян-Казимир відбувся лише обіцянками. Проте, незважаючи на невдачу цього посольства, правобережний гетьман, на прохання коронного хорунжого Андрія Полоцького, у липні скерував проти Брюховецького свої полки, у т. ч. й Корсунський[241].

У цей час Дорошенко довідався про мирні переговори між Польщею і Москвою в с. Андрусові. На них Москва погодилася зректись претензій на Правобережну Україну з метою зміцнення свого панування на Лівобережжі. І ось правобережний гетьман вирішив примусити Польщу теж зректися своїх прав на Правобережжя. Восени він заручився підтримкою Криму. До нього на допомогу прийшло 30 тисяч татар. У відповідь польський уряд скерував в Україну 6 тисяч коронного війська на чолі з Маховським.

На початку грудня Маховський вдерся на Поділля. Але 19 грудня війська Дорошенка розбили його між Браїловим і Брацлавом. Це вже був прямий розрив з Польщею. Тому 13 січня 1667 р. Річ Посполита й Московське царство уклали Андрусівське перемир'я на 13 років. За ним Правобережжя залишалося за Польщею, а Лівобережжя — за Москвою. Київ відходив до Москви лише на 2 роки, а Запорожжя ставало під спільну владу обох держав.

Андрусівське перемир'я юридично закріплювало визнання розділення України між Польщею й Москвою. Тому воно викликало загальне невдоволення в Україні. Це використав Дорошенко. Він уклав союзний договір з кримським ханом Аділь-Ґіреєм і почав війну проти Польщі. У травні Дорошенко став зі своїм військом на р. Росаві під Корсунем.

Водночас ласий шматок вирішила урвати й Москва. З Канева під Білу Церкву було послано московський загін для приведення Поросся під владу царя. Але плани Москви не були здійснені. 25 травня під Білою Церквою наказний корсунський полковник Ковшевацький розбив московський загін[242]. Цим російського ведмедя, хоча й тимчасово, але було загнано назад у свій барліг.

У вересні 1667 р. 24 тисячі козаків Дорошенка і союзні йому татарські загони на чолі