Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Ти ж глянь!

— Коли Георгій її покинув, то просиджувала у мене днями і ночами. Я знала кожну дрібничку, вже сил не мала перемелювати одне і теж. І раптом такі шалені метаморфози! Стала гонорова, куди там нам. Тепер вона закордонна пані.

— А де він працює?

— Не знаю, має якусь власну справу.

— Олена нічого не розповідала?

— Не хоче про нього говорити, лишень сказала, що познайомилася з ним у Франції.

— Знаю таких жіночок. Спочатку прикидаються нещасними, а потім такі коники викидають, що й годі вигадати.

— І я так кажу, — пожвавішала Марина.

— Гарантую, що там не все чисто, — впевнено промовила сусідка, — і ще не відомо чому покинув її чоловік.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавилася Марина.

— Голову даю на відріз: вона з Жаном спала. Подумай сама, ти б помчала за кимсь до Франції?

— Та ніколи в житті, я ж не повія, — гордо промовила Марина.

— Невідомо, що в тій Франції трапилося, — хитро підсміхнулася сусідка.

— Олена завжди прикидалася такою смиренною. Господиня — куди там нам, а Георгія просто обожнювала.

— Так ти бачила того Пантелія? — далі випитувала сусідка.

— Один раз, випадково на вулиці. Ні риба, ні м’ясо, як на мене, зовсім не цікавий. Я б на такого і не глянула, — пхикнула Марина.

— Вони живуть разом?

— То тут, то у Франції. Я й сама не знаю, вже давненько її не зустрічала.

— До Франції не кожен запрошує, — сусідка знову вирішила подражнити Марину.

— І що там робити? Кому потрібна?

— Йому, — продовжувала сусідка.

— Ну-ну, — незадоволення Марини наростало.

— Напевно, це любов.

— У нашому віці таке неможливе.

— А ти ніколи не мала?

— Чого?

— Коханця.

— Ти що, жартуєш?! Я б ніколи не згодилася бути чиєюсь утриманкою, — розгнівалася Марина.

— А якби закохалася?

— Власні емоції треба контролювати, — гостро відповіла.

— Що не кажи, а коханець додає тонусу, — голос сусідки змінився.

— Не думала над такими дурницями.

— Навіщо далеко ходити? Моя колега по роботі нічого особливого собою не являла, а як з’явився в неї полюбовник — враз розквітла, почала за себе дбати, стала милою і балакучою. Змінилася до невпізнання, — награно зітхнула сусідка.

— Погоджуюся, може, на початках і приємно. Та кожне захоплення швидкоминуче.

— Ти така песимістка, Марино. Якби всі так думали, не було б кохання.

— Закон природи: ніжний паросток перетворюється на різку.

— А квітка кохання? Хіба це не диво?

— Жінки хочуть, щоб вона цвіла вічно, та з часом пелюстки опадають.

— Тебе не переговориш.

— Хто-хто, а я добре знаю: той, хто клявся у вічному коханні, обертається на ворога.

— Я б усе одно не відмовилася від багатого коханця. — загиготіла сусідка.

— Як би ти його приховала від свого чоловіка? — Маринине роздратування наростало.

— А навіщо йому все знати?

— Хотіла б я це побачити, — випалила.

— Останнім часом, до речі, зауважую на собі не один зацікавлений погляд, — підливала масла сусідка.

— Не мели дурниць! Кому ти потрібна? Тобі скоро п’ятдесятка, — вколола Марина.

— Можна подумати, що в тебе полудень віку за горами, чотири роки не так уже й багато, — образилася сусідка.

— Дурниці тобі в голові, а мені вже з понеділка треба бути на місячних курсах у столиці. Не знаю, що й робити. Олеся підхопила якусь паскудну інфекцію і ніяк з неї не вилізе.

— Ти зробила всі аналізи?

— Так, слава Богу, запалення немає.

— Це найголовніше.

— Сподіваюся, що мине.

— Така тепер пора, — всі хворіють. У мене також весною діти завжди підхоплюють грип, — зітхнула сусідка.

— Погода жахлива. І коли вже надійде справжня весна, а не календарна? Так не хочу їхати…

— Курси почекають. Головне — припильнуй Олесю.

— Сподіваюся, що вже за кілька днів очухається. Погано пропускати початок курсів, та іншого виходу немає.

Марина запізнилася майже на тиждень. Точніше, замість понеділка приїхала в п’ятницю і одразу потрапила у неприємну ситуацію.

— Без дозволу керівництва я вас до занять не допускаю, — холодно процідив крізь зуби молодий викладач.

— Я ж маю усі довідки, навіщо ви так! — обурилася, — Не могла ж я покинути хвору доньку!

— Написати можна будь-що, без візи найвищого начальства сюди не повертайтеся.

— Я мала поважну причину, — почала виправдовуватися.

— Ваша справа, повертайтеся назад, — молодик обернувся і зайшов до аудиторії.

Таке відверте нахабство її заскочило.

— Будьте людиною, зрозумійте мене, — розпачливо крикнула навздогін.

— Двічі не повторюватиму, — не озираючись відповів.

Марина залишилася стояти перед зачиненими дверима аудиторії. Її залила хвиля обурення і образи. Найбільше зло брало, що тепер усе залежить від примх якогось начальника: захоче — поставить свою карлючку. А якщо ні? Тоді насунеться купа неприємностей.

Несподівано з дверей навпроти вийшла жінка з горням у руці.

— Вибачте, чи не підкажете