Читати книгу - "Полтава"

— Але й провокувати її не годиться.

— Мусимо бути провокаторами смерті. Не людей, а її викликуємо на бої. Я поки її не побачу, поти й не б'юся радо. Але чи бачите, якої ми добичі набрали?

Добичі справді було багато. Шведи збирали по полю московські рушниці, списи, шаблі, — добро, якого на війні ніколи не може бути забагато. Муніції теж чимало знайшлося, кілька ящиків куль і кілька бочівок пороху.

— А сухі? — питався король.

— Як перець, — відповіли йому вдоволені шведи.

— Будемо їхніми кулями і з їх мушкетів до них стріляти.

— Треба ж власникові віддати його добро. Правда, monsieur [79] Войнаровський?

— З причинком, ваша королівська милосте.

— Добре кажете, з причинком. Постараємося. Я нині нарочно пробував, чи тверді вони на руку.

— І що ж?

— Не дуже. Але зате багато їх.

— Як сарани, аж чорно від них.

— Брудно.

— Заллє нас тая повінь, якщо ми не припинимо її тепер.

— Тієї гадки був ще мій дід. покійний король Карло X. Його посли клали це вашому гетьманові на серце.

— Хмельницькому?

— Так, Богданові Хмельницькому, але він з Москвою не зривав.

— До часу, бо незручно було, а потім прийшла нагла смерть.

— Вона не одно добре діло припинила. Це наш найгрізніший ворог. Але якраз тому требе їй показати, що не зі страшковими синами має діло. Вона й наміри мойого діда теж знівечила, а по його смерті шведська політика іншими шляхами пішла, аж я, як бачите, на старий шлях завертаю.

— А ми також.

Минали сани, на котрих сиділо кількоро людей. По одягах можна було пізнати, що не з простих. Якась старшинська родина.

— А це хто? — питався король.

— Хто ви такі? — звернувся до саней Войнаровський.

— Я сотник Імжицький, а це моя родина. Москалі нас по дорозі за Десну перейняли і, мабуть, у Глухів везли, так Господь змилосердився, ніби з неба зіслав ваші милості і поміг нас відбити.

Войнаровський переклав це королеві.

— А за що їх москалі забрали і чому якраз у Глухів везли?

— Бо їхали в напрямі Десни, значиться, хотіли до гетьмана перейти. Таких, мабуть, у Глухові допрошуватимуть й каратимуть.

— Значиться, цар гостро до ваших людей береться.

— Він пощади не знає.

— Потерпить ваш народ. Га, що ж! Боротьба за волю — це болюча операція, дуже болюча.

І король казав сотника відіслати гетьманові Мазепі.

— Може, вам щось нового й цікавого розкаже.

Гетьман вернув якраз з об'їздки. Продрог; затираючи руки, ходив по своїй квартирі. Не найкращі привіз вражіння.

Козаки з понуреними лобами вітали його. Мало котрий глянув прямо в очі. Ніби якийсь жаль таїли, ніби якісь недобрі гадки крили.

Не любив такого настрою. Любив щирість, бо самому через двадцять літ доводилося бути нещирим, грати комедію, боючись трагічного кінця.

Наскучило. І він аж відітхнув, коли змінив ролю, коли з мутної виплив на чисту воду.

Двадцять літ втриматися на театрі Східної Європи і з соромом не зійти зі сцени — це було діло, котрого не довершив ні один із його попередників. Двадцять літ ходити з машкарою на обличчі, вдавати зовсім когось іншого, окриваючи себе, — це нелегко.

Тепер, на склоні життя, він хоче виявити своє «я», хоче Іваном Мазепою зійти до гробу. Так що ж! Земляки не розуміють його. Може, один Войнаровський догадується, хто таке його дядько. Це робить кров. Чужі того не знають, навіть Орлик — ні.

З чужих одна тільки Мотря читала тайне письмо його душі.

Де вона тепер?

Гетьман став і долонею прикрив очі, щоб побачити її.

Явилася, ніби жива, і розмовляли з собою, як колись у Ковалівці і в Бахмачі.

Чув, як горіла бажанням волі і слави, охотою пірвати пута, котрими зв'язана була Україна.

З кождого її слова била міць, як міць землі весною; в кождім погляді горів огонь, подібний до сонячного сяйва, котре озолочує дозріваючі лани української пшениці.

Усміх її пригадував поранковий чар батуринських садів, коли то вишні білим цвітом обіллються, коли троянди зацвітуть і бджоли над липами стануть гудіти, питаючися їх, чому ще й вони не розцвілися.

І тієї одної душі, рівно самотньої на всій Україні, як його, Господь відмовив йому. Може, за кару, що протягом життя, як бджола від цвіту до цвіту з жінки до жінки пролітав.

Шукав своєї.

Аж на старості літ знайшов, — на те, щоби так скоро згубити.

І ніколи ще так діймаво не відчував гетьман тієї згуби, як нині. Здавалося, коли б тут була Мотря, все складалося б інакше. Тепліше було би серед тієї стужі, сміливіше очі гляділи би в будучність, не прилітали би серед нічної тиші гадки про смерть і про забуту, може, й опльовану могилу…

Цур їм! Чесне діло сорому не боїться, а боротися за волю свого народу — це діло найчесніше в світі. Не що