Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перед елегантним цивілем у чорному убранні.
— «Що ви скажете, якби ми вас звільнили?» — Що я тоді думав, а чого не сказав. — Як виглядало моє звільнення. — Навіть старші слідчі не знають процедури з вязнями на Лубянці. — Знову в боксі. — Перемучився всю ніч. — Приготування до виїзду. — Перехід через три контрольні пункти. — На мертвій, безлюдній вулиці. — їзда на київський залізничий дворець. — Московські подорожні. — Контроля до кінця! — В дорогу до Львова.
Був день 12. травня 1941 р. Десь коло години 4-ої пополудні викликали мене, як і десятки разів попередньо, на «допрос». Знов вели мене два поводатарі, тримаючи міцно за руки, крутими коридорами та везли віндою вгору, поки ми не опинились перед якимись дверми. Легко застукавши, ввели мене до тої кімнати, де я побачив мого старшого слідчого Козлова, який був усміхнений і гейби врадуваний. Він велів моїм поводатарам заждати, а не відправляв їх назад, як це бувало завжди тоді, коли вязня приводили на допит. З цього я зміркував, що мене триматимуть не довго.
Мій слідчий отворив двері до сусідньої кімнати і велів іти за собою. Ми перейшли вистелену хідниками та прикрашену портретами кімнату і спинились перед дверми до третьої кімнати. Козлов застукав і ми ввійшли до чудової, ще кращої кімнати, по середині якої я побачив бюрко, застелене червоним сукном. За бюрком сидів у фотелі елегантний брюнет середнього, а може й малого росту в чорному убранні. З правої сторони бюрка сидів другий цивіль, з лівої станув Козлов. Я стояв напроти бюрка віч-на-віч елегантного цивіля.
Він глянув на мене допитливо і поставив не звичайний запит: «Как ваша фамілія?», а спитав по українськи «Ваше прізвище?» (Вперше за 20 місяців мого побуту в тюрмі я почув такий запит в українській мові). Я відповів: Іван Кузьмич Німчук. На це він сказав: «Прошу сідати». В тім самім моменті мій слідчий підставив мені стільчик і я сів.
Після того пан у чорному убранні довго вдивлявся в мене, наче збирав думки і застановлявся, як почати зі мною розмову. Вкінці почав таким запитом:
— Ну, що ви скажете, якби ми вас так звільнили?
Почувши ці слова, я не мав сили на них що-небудь відповісти. Думки роєм ходили в моїй голові. Я чув, що стою перед звільненням, і питав сам себе: Защо ж тоді мене арештували і тримали в такій страшній ізоляції від світу 20 місяців? Защо я так мучився і втратив стільки здоровя і нервів? Я пробував щось відповісти, але з великого жалю»й досади не міг отворити уст. Мене щось давило в горлі і я не був усилі промовити ні слова.
Пан у чорному обсервував мене ввесь час дуже уважно і, можливо, бачив мій стан, в кожному разі бачив добре, що я не міг видобути з себе ні одного слова. По хвилині, не дочекавшись моєї відповіді, він сказав дослівно:
— Ну, то ми вас оцим звільняємо в тій надії, що ви не будете більше займатися контрреволюційною діяльністю…
Він мабуть мав намір продовжати своє речення, але я відзискав свою мову і з місця перервав його слова таким нервовим — я чув це сам — зворотом:
— Я не займався ніколи ніякою контрреволюційною діяльністю і як син бідного селянина, що зазнав у житті стільки злиднів, стояв завжди по стороні бідних та гноблених. Коли я вів яку політичну акцію, то тільки проти панської Польщі, яка гнобила український нарід, а не проти Совєтського Союзу…
Пан у чорнім, видно, не сподівався таких слів, бо знову задумався, наче шукав слів, щоб мені щось на цю заяву відповісти. В тому моменті мені здавалося, що він моєї справи зовсім не знає і вибраний чи делегований тільки на те, щоб проголосити мені з такою парадою моє звільнення. Нарешті він сказав якось так непевно:
— Ну, то тим краще для вас (це речення він повторив аж двічі). Отже ви відтепер вільні і зможете поїхати собі до свого Львова.
Я спромігся після цього тільки на одне слово:
— Дякую.
Я встав і глянув на слідчого Козлова, який був розпромінений. Не знаю, чи тому, що такі звільнювання трапляються на Лубянці і взагалі в большевицьких тюрмах дуже рідко, чи з якоїсь іншої причини. Я легко вклонився і вийшов за своїм слідчим. Але в другій кімнаті він мене спинив і сказав, як завжди, по російськи:
— А там у камері не згадуйте ні словом про своє звільнення…
Я сказав:
— Очевидно, що не буду нічого говорити, як робив це зрештою після своїх допитів і досі (хоч було саме навпаки).
В першій кімнаті чекали мої два поводатарі, які взяли мене знову, як завжди переділе, з обох боків за руки і повели лябіринтом коридорів кудись нижче. Але ні своєї камери, ні полк. Шиманського та замнаркома Штейнмана, я вже більше не побачив, бо мене ввели не до моєї камери, а до боксу подібного до того, в якому я провів на Лубянці свою першу ніч. З цього я зробив висновок, що навіть старші слідчі на Лубянці не знають тамошньої процедури супроти вязнів, коли Козлов думав, що я по проголошенні мого звільнення повернуся ще до камери між співвязнів.
Не тривало довго, як до боксу внесли матерац та накривало (коц) і поклали на широку лаву (причу) — знак, що мені прийдеться там заночувати. Минуло ще кілька хвилин, як принесли всі мої речі з камери, а за хвилину ще й дві книжки до читання: короткі оповідання російського письменника Купріна й американського письменника Джека Лондона. Я пробував читати, але букви скакали мені перед очима і я не міг зосередити своїх думок біля того, що читав у книжці. Минула ще яка година, як мені подали вечеру — оту ж дубову кашу і кипяток. Хоч я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.