Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

А в потоках гарячого сонячного проміння з вражаючою швидкістю мчить у просторі друга, ще більша, як здається звідси, куля. Але вона темна, обгорнута в щільні хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повільно обертається навколо своєї осі і мчить у невідомість, мчить безнастанно, пролітаючи кожної секунди близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємниці під густою пеленою хмар.

А недалеко від величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русі, лине блискуча крихітна порошинка. Вона виблискує в промінні Сонця, мов іскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобі, мізерна металічна порошинко, і не намагайся! Ти така малесенька, — гігантська планета, неквапно обертаючись в просторі, розчавить тебе своєю масою, знищить, навіть не помітивши цього! Але металічна порошинка все так само летить і летить, наближаючись навскоси до орбіти Венери.

Мільярди зірок здивовано поглядають на дивну, відважну порошинку; навіть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цікавістю позирає сюди.

А порошинка лине далі й далі — впевнено і прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помітна металічна рисочка, схожа на крихітну сигарку, — вона вперто летить своїм шляхом.

І ось з одного її боку виникає ледве помітна хмаринка диму, що повільно тане в холодному просторі.

Академік Микола Петрович Риндін, прицілюючись всім корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атоміту вибухнув; вогонь і розпечені гази вилетіли із сопла ракети на правому крилі. Астроплан здригнувся — і ледве помітно змінив напрям убік.

Хмаринка диму розтанула в просторі. її вже немає. Металічна сигарка майже не змінила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.

Над гамаками центральної каюти світився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний світло-сірий диск Венери. Погляди трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, не відривались від нього. Диск збільшувався, вже ледве вміщуючись в рамках екрана. Сірий загадковий диск, затягнутий суцільною пеленою хмар.

Відстань між планетою і блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і астроплан розіб’ється, перетвориться на порох, на ніщо… Але саме в цю секунду з його правого боку з’явилась іще одна хмаринка диму.

Академік Риндін відчув, як краплини поту скотилися по його лобі. Вирішальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб він пролетів якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди… Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомітного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академік Риндін мимоволі заплющив очі: зараз з’ясується все!

Металічна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гігантську планету. Ринула — і сховалась в тій пелені. Далекі зірки на чорному небозводі, здавалось, здригнулися, затремтіли…

На великий екран перископа в центральній каюті астроплана насунулись сірі хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкістю промайнули перед очима мандрівників… І через якусь долю секунди вони вже зникли. І — дивно! — диск Венери наче повільно повертався перед схвильованими спостерігачами в каюті, відкриваючи їх очам нові й нові шари сірих і білих хмар.

Ні, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тією кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. І там, де вона пролетіла, в тумані, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка — слід міжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далі, вздовж еліпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжіння. Венера несла тепер з собою в космосі корабель аргонавтів Всесвіту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник.

У центральній каюті астроплана гучно й радісно пролунав голос Миколи Петровича Риндіна, посилений репродуктором:

— Друзі, гіпербола нашого польоту перетворилася на еліпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший еліпс. Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ навколо Венери цим еліпсом, — доки ми не опинимося на тому ж самому місці, де вперше влетіли в атмосферу планети. Розрахунки вірні! Можна вийти з гамаків!

Дружні вітальні вигуки були йому відповіддю. Сокіл збуджено потиснув руку Ван Лунові: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку!

Кілька_годин міжпланетний корабель мчав навколо Венери по еліпсу, ніби намагаючись відірватися від планети, знову вихопитися до безкраїх просторів Всесвіту. Але саме тоді, коли астроплан досяг, здавалося, найбільшої відстані, коли Венера лишалась уже далеко позаду, — її тяжіння почало з невблаганною силою дедалі більше вигинати цей еліпс. Астроплан плавно закругляв свій шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший еліпс закінчувався. Міжпланетний корабель повертався до тієї самої точки над хмарами Венери, де він пролітав першого разу.

Академік Риндін знову сидів перед пультом керування, чекаючи потрібної миті, щоб знову включити ракетні двигуни, якщо це виявиться необхідним. Так, уже перший еліпс показав, що розрахунки маршруту були вірними, — інакше астроплан не перейшов би з гіперболи на еліпс. Усе це так. Але треба бути напоготові до несподіванок: хіба не довелось мандрівникам уже кілька разів стикатися з ними по дорозі на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана під час спуску на чужу планету, зобов’язана бути готовою до всього.

І в центральній каюті астроплана знову настала тиша. Одна думка володіла всіма: наближається другий вирішальний момент! Міжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування від тертя в атмосфері, еліпс зменшиться… Так передбачено, так було розраховано, і все ж таки… ах, скоріше б, скоріше!

Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше, — принаймні так здалося всім. І потім хмари знову почали віддалятися. Риндін стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який відмічав, як змінюється температура корпусу ракети зовні. Так, як і слід було чекати, супертитанова оболонка трохи розігрілась. Але поки що немає нічого загрозливого. Це — нормальне підвищення температури для тіла, яке з величезною швидкістю пронеслося крізь шари атмосфери зі швидкістю близько десяти кілометрів на секунду. А тепер ця швидкість ще зменшилась внаслідок другого гальмування, тертя в атмосфері.

Все відбувається правильно.

Риндін сповістив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Це виходить, що другий еліпс удвоє менший від першого? — запитала Галя