Читати книгу - "Ворошиловград"

Була в теплому чорно-вишневому светрі й довгій спідниці.

На ногах мала туфлі з тонкими високими підборами, які відразу ж угрузли в пісок. Усією компанією рушили в бік громади.

Місцеві нам зраділи. Невисокий чувак у костюмі з барвистою хусткою замість краватки, очевидно, їхній старший, зійшов зі сходів і довго цілувався з пресвітером за якимось не відомим мені звичаєм — п'ять разів поспіль. Були вони, схоже, давніми друзями, тож поговорити їм було про що.

Втім, старший відразу ж запросив нас досередини, сказав, що часу не так багато і потрібно все зробити швидко й енергійно.

— А вже потім поговоримо, — додав він і пішов сходами нагору.

За ним пройшов пресвітер. Громада перед ним чемно розступилась, даючи дорогу. Потому живим коридором швидко пробіг водій. За ним піднялась Тамара, кинувши на мене занепокоєний погляд. Я обернувся до Гоші з Сірьожею.

— Підіймаєтесь? — запитав.

— Я ще додому заскочу, — затоптався на місці Гоша, ховаючи мачете за спиною. — Переодягнусь. Свято всетаки.

— А ти? — крикнув я Сірьожі.

Але той весело махнув мені рукою, так, мабуть, і не розчувши питання. Місцеві тим часом впихалися досередини. Тож і я піднявся східцями нагору.

Всередині був темний коридор, що пахнув прохолодою.

Була це місцева адміністрація, контора абощо. В кінці коридору виднілись двері, там місцеві й товклись. За дверима знаходився актовий зал, доволі великий як на таку громаду. Оформлений був скромно — сцену затягнуто було червоним оксамитом, у центрі над сценою чітко проступав обрис Володимира Ілліча — раніше, мабуть, тут довго висів його профіль, потому його зняли, але тканина встигла вигоріти. На місці профілю тепер висіло розп'яття. Здалеку здавалося, що хтось поставив жирний хрест на марксизміленінізмі. В залі стояли акуратні ряди дерев'яних лав. На сцені вже були наші, коло них терся головний із хусткою на шиї й щось енергійно пояснював. Місцеві розсідались.

До мене підійшов Толік.

— Подобається?

— Це що — клуб ваш? — запитав я.

Він скинув теплу куртку, під якою в нього виявився тільник. Рушницю обережно приставив до ближчої пави.

— Церква, — сказав.

— Серйозно? — не повірив я.

— Ага, церква. Ну і клуб теж. Ми це суміщаємо, ясно?

— Ясно.

— Нам віра дозволяє, — запевнив одноокий.

— Ну зрозуміло.

— Батюшка в курсі.

— Угу.

— Серйозно.

— Ладно, чого там.

Зі сцени мене вже кликав пресвітер. Я проштовхався вперед. Священик був зосереджений і чітко давав команди.

Сєва дістав шкіряну торбу з необхідними речами, Тамара поправила волосся і мовчки стала позаду.

— Ну що, Гєра, — запитав священик, — готовий?

— Готовий, — відповів я. — Будемо починати?

— Аякже, — впевнено сказав він. — Саме за цим ми сюди й приїхали. Саме за цим ми і приїхали.

Три місяці щедрого сонячного світла. Пісок в одязі й на зубах, тиша, котра зупиняла кров і згущувала сни, так що вони перетікали з одного в інший, роблячи прокидання довгим та неспокійним. Чорний хліб і зелений чай, з яких складався час і вибудовувався простір, цукор у кишенях і на простирадлі, запах трави й мастила, хрипкі перегукування вранці, злагоджена робота дощу, який рухався, ніби робітники після важкої зміни, втомлено переступаючи через порожні консервні банки. Прикордонний радіоефір, що передавав новини відразу двох держав, сповіщаючи про посушливі дні й наближення опадів. Жіночі голоси розповідали про спеку, що западала в далеких містах, до котрих звідси неможливо було дістатись, скаржились на задуху й гамір, мріяли про подорожі й прохолоду. Все це звідси виглядало несправжнім і п'янким, хотілося дослухатись до їхніх легких видихів, до їхнього сміху, яким вони перекидались між собою, хотілося дивитися їм в очі, коли вони повідомляли про зміни курсу валют. Літо було настільки щільним, що вискочити з нього виявилось неможливо. Кожного вечора, скінчивши роботу і зачинивши диспетчерську будку, ми падали на канапи й слухали радіо, що його Коча намутив у котрогось із далекобійників.

Іноді я засинав під концерти на замовлення, іноді прокидався від довгих печальних розмов, які вели між собою радіопроповідники. Особливо переконливими вони були під ранок, коли ставало легко й зовсім не хотілося спати.

Рано-вранці вони зазвичай розводились про дотримання посту й начитували книги пророків, перериваючись час від часу на прогноз погоди, від чого проповіді їхні звучали цілісно й оптимістично. Три місяці доброго сну, гарного апетиту й сентиментального настрою. Я і до цього знав, що корисно іноді змінити коло спілкування, основне заняття, ім'я, прізвище та колір волосся, тож тепер мав можливість відчути все це на власній шкірі. Волосся моє вигоріло й відросло, в липні я почав зачісувати його назад, у серпні Коча обстриг мене трофейними німецькими ножицями.

Одяг мій зовсім замастився, пропах бензином і вином, тож я купив собі чорних армійських футболок та пару штанів із безліччю кишень, в яких тепер міг тримати всі ті гвинти, ключі й лампочки, які траплялись мені на шляху. Можливо, справді зміна занять, можливо, присутність поруч зі мною серйозних людей зробили мене більш розважливим і впевненим у собі. Свіже повітря вистуджує голову і запалює серце. Я знайшов усіх своїх давніх знайомих, усі свої старі любові, усіх своїх вчителів та ворогів. Давні знайомі щиро тішились моєму поверненню, проте цим усе і обмежувалось.

Старі любові знайомили зі своїми дітьми й нагадували про невидиме перетікання часу, котрий робить нас мудрішими, проте до мудрості обов'язково додає целюліт. Вчителі питалися життєвих порад, а вороги просили позичити їм хоча б якусь суму для продовження своєї нікчемної, за великим рахунком, життєдіяльності. Життя — штука жорстока, але справедлива. Хоча іноді просто жорстока.

На вихідні ми ганяли з Травмованим м'яча. До нас із міста приїжджали цілі ватаги петеушників, для яких за честь було зіграти в одній команді з великим і пузатим форвардом сучасності. Роботи було багато, але я до неї звик. З Ольгою ми не розмовляли. Мої колишні друзі не з'являлись. Борг я їм пробачив. Гроші мені дали циганські Кочині родичі. Братові я більше не телефонував. Уночі мені снились літаки.

Проблеми, пов'язані з заправкою, якось несподівано розчинились у часі. Перші дні я напружено чекав продовження, був готовий до підпалів і трупів, намагався заручитись підтримкою знайомих у місті. Проте все було спокійно, і мені порадили вирішувати проблеми, коли вони знову з'являться. Поступово я заспокоївся і став сприймати все як належне. Хоча Травмований і попереджав, що нічого