Читати книгу - "Фройд би плакав"

– Тут не холодію. Лізь у воду. Такий кайф… – Х'ялмар заплющив очі й витягнув тіло. Марла, врешті-решт, наважилася роздягнутися до майток і теж занурилася у бутанську ванну. Тепла вода миттєво пожирала змерзле тіло.

– Гаряче! – Марла плюснула цілий ковшик зимної води. – Холодно…

– Ти дуже гарна…

– Га?

– Ти дуже гарна в цьому світлі.

– От йолка-палка! То при світлі денному тобі я не мадонна?!

Х'ялмар стиха засміявся. Напівтемрява й густота повітря бутанськоі лазнички на гарячому камінні не допускали різких голосних звуків. Вода стиха хлюпала при найменшому поруху, тендітні хвильки відловлювали мерехтіння смолоскипів, Мар-лина шкіра й собі світилася якимось теплим підводним світлом, а Х'ялмарові очі здатні були вмістити відображення всієї картини разом.

Наступного ранку їм показали відбитки долонь Далай-Лами на стіні.

Ніmalayan Death [72]

Недільна ярмарка у Тхімпху може проковтнути таку силу-силенну епітетів, що вистачило б роботи двом цехам епігонів Андруховича.

– М-да, – розглядалася довкола Марла, – та тут провести саму інвентаризацію товару – на три статті вистачить.

– Угу, – погодився Х'ялмар, – але мене тут цікавить лише той сушений сир

– А мене – той лук зі стрілами в людський зріст.

– Умієш стріляти?

– Нє. А ти що – вмієш гризти сирні скам'янілості?

– Ну, спробую Найгероїчніші особистості Бутану згризають аж по шість його шматків за час перельоту Паро – Катманду. Це гід мені казав.

Сушений на камінь сир звисав світлими й темними вервицями з-під стель базарних і придорожніх яток, нагадуючи намиста з корінних зубів дракона. На смак був таким самим. Після півгодинного розсмоктування такого гострокутного шматка, завбільшки з сірникову коробку, ваш рот починає скидатися на китайський CD-box із поганого шкірозамінника, а до смакових сосочків нарешті доходить усвідомлення того, що цей паралелепіпед знаходиться в далекому родинному зв'язку з кисломолочним сиром. Місцеві мешканці пожовували цю білу (або коричневу, засушену за іншим рецептом) несолену твердиню, щоби вбити час.

– Жодного наркотичного ефекту, на відміну він бетелю… – Х'ялмар якраз фотографував здоровенний міх із горіхами, що їх напередодні вони з Марлою жували.

– Ага, бетель мене теж не вставляє. Певно, я його не розкусила до кінця. Терпко в роті трохи, та й усе.

Тим часом увесь базар завзято жував цей азійський аналог листя коки, почувався цілком щасливо, дозволяв фотографувати свій химерний золотий і срібний носовий і вушний пірсинґ, посміхався червоними ротами і з неабиякою цікавістю розглядав світловолосих зайд.

У Марлин об'єктив випадково потрапила жінка, щоб потім назавжди поселитися в й голові В плетеному головному уборі з гострим кінчиком і блямбочкою на ньому, в довгій темно-сірій вовняній туніці поверх строкатих светрів і сукенок, вона тримала за руку хлопчика з сумними очима, схожого на малого Будду. її власні очі були двома китенятами, що плили назустріч одне одному. Волосся жінки кучерявилося й вільно падало їй на плечі. Вона не була схожа на жодну бачену Марлою доти людину Марла вперше бачила жінку з народності лайя. Жінка з народності Лайя вперше бачила фотоапарат.

Марла сором'язливо показала їй і хлопчику їхні цифрові зображення, жінка щось намагалася їй сказати, Марла, звісно ж, ні слова не зрозуміла. Жінка робила жести, Марла їх не розуміла. Жінка склала руки, як до молитви, Марла дурнувато зробила те саме, чим вже вкінець збила з пантелику лайятку.

Х'ялмар тим часом активно спілкувався з чоловіком у ґо і в шапці Rееbоk Чоловік, очевидно, хотів отримати від Х'ялмара знимки, але не розумів Х'ялмарових вимог записати поштову адресу. Потім з'ясувалося, що він просто був неписьменним. Зрештою, не це потрібно людині для виживання тіла й розвитку душі

– Знайди ручку, будь ласка… – попросив Х'ялмар. Марла перелякано оббігала всі довколишні магазинчики і ятки, аж поки не знайшла якогось кулькового драпака.

– На ось, тримай…

Тепер до магазину посунула уся процесія чоловік– Rееbоk, Маленький Будда, його мати, Х'ялмар і засапана Марла Продавець розмовляв англійською, а гіда, як завжди в найпотрібніший момент, було не дошукатися.

– Доброго дня, – звернулася Марла, – я хочу записати адресу цієї леді, щоби потім відіслати їй знимки.

– Якої леді? – спаситель явно не асоціював лайятську принцесу з цим словом.

– Цієї, – терпляче підтвердила Марла

Продавець про щось поговорив із жінкою, відтак простягнув Марлі шматок паперу.

– Цю… пані звати **** **. Вона живе звідси дуже далеко В горах. Спускається до нас на ринок час від часу. Поштарі до них не ходять. Давайте запишемо мою адресу, а вона зайде до мене й забере ваші знимки.

Марла купила Маленькому Будді шоколадного печива, попрощалася з жінкою чомусь англійською, а не українською (дивні таки стереотипи живуть в наших головах…) і не переставала сумно питати себе, чи зрозуміла лайятка те, що відбулося, й чи висітимуть Марлині знимки колись у й хащі на Гімалайській висоті. Чоловж– Rееbоk узяв Марлу за руку й намалював їй пальцем на лобі те, що мало значити, напевно, третє око. Принаймні таке пояснення видавалося їй найближчим. Тільки от чого він це зробив?. Пізніше Марла написала таке:

«Глибока Гімалайська С.»

– Це буде не про тебе, точно, – мовчки глянула вона на Х'ялмара. – Але, може, трохи про мене Або про когось, трохи схожого…

Невеличкий міні-бус раз по раз підкидало на бутанському серпантині, здивовані індуси-будівничі пильно вдивлялися вслід чужинцям. Марла вже вдесяте, певно, слухала «Ноtel Саlіforniya», бо не мала особливого вибору, в водія була лише одна касета. Видно, саме через це написана історія теж пахла безвихіддю:

«…Я везу його в Гімалаї вмирати. А він ненавидить гори Сидить там, на задньому сидінні, і моститься. Не вірить, що гори вміють бути рожевими і просякати наскрізь заходом сонця. Каже, що Реріхи – пиздоваті наркомани, а всі фотографи використовують рhotoshoр. Каже, що гори або білі (в снігу), або зелені (в зелені), або коричневі (в гівні). Ще він плутає кольори взагалі. Сильно полисів останнім часом і часто ходить до клозету. Ну і запах же після нього. Жаліється, що його нудить на гірських поворотах, але з вікон не ригає. Хвала і честь. А ще він мій учитель (колишній) І коханець (та ж фігня). Сидить там і дується.

А пиляти нам іще дохуя. Довга, бля, дорога в дюнах – аж на схід, до Паро. Звідти вже тільки вгору і тільки пішки. Бутан – країна хоч і крихітна, а ці довбані