Читати книгу - "Чума"

Карантин спершу був простою формальністю, але, коли за, справу взялися Ріє з Рамбером, усі правила ізоляції почали, дотримуватися несхибно. Зокрема, вони вимагали, щоб члени родини хворого поміщалися неодмінно нарізно. Якщо один із них уже заразився, сам того не підозрюючи, то не слід збільшувати ризик. Ріє виклав ці міркування слідчому, який визнав їх вельми слушними. Одначе вони з дружиною перезирнулися, і, перехопивши їхній погляд, лікар зрозумів, які вони обоє зажурені майбутньою розлукою. Пані Отон з донькою ухвалено влаштувати в готелі, відведеному під карантин, яким керував Рамбер. Але місця там було обмаль, і слідчому випадав тільки так званий табір для ізольованих, цей табір улаштувала на міському стадіоні префектура, позичивши для цієї мети намети у шляхової служби. Ріє вибачився за незручності табору, але пан Отон сказав, що правила існують для всіх, і цілком справедливо, що всі їм підкоряються.

А хлопчика перевезли в допоміжний лазарет, який влаштували в колишньому класі, поставивши десять койок. Після двадцятигодинної боротьби Ріє зрозумів, що випадок безнадійний. Хвороба буквально жерла маленьке тільце, яке не чинило жодного опору. На ніжних суглобах набрякли зовсім невеличкі, але болючі бубони, що сковували рухи. Хлопець був приречений недугою. Ось чому Ріє надумав випробувати на ньому Кастелеву сироватку. Того самого дня надвечір вони зробили йому краплинне вливання. Але дитина навіть не реагувала. А на зорі наступного дня всі зібралися біля постелі хлопчика, щоб перевірити наслідки тієї вирішальної спроби.

Вийшовши зі стану первісного заціпеніння, хлопчик судомно ворушився під ковдрою. З четвертої ранку доктор Кастель і Тарру не відходили від його постелі, щохвилини стежачи, як хапає або відпускає недуга. Тарру стояв при узголів'ї, ледь нагнувши над ложем свій могутній торс. Ріє теж стояв, але в ногах, а поряд сидів Кастель і, на вигляд, спокійнісінько читав якусь стару медичну працю. Але коли почало світати, в колишньому шкільному класі поступово зібралися й інші. Першим прийшов Панлю, він став навпроти Тарру й сперся об стіну. На обличчі його застиг страдницький вираз, а багатоденна втома, пов'язана з постійною загрозою зараження, проорала зморшки на його багровому чолі. Прийшов і Жозеф Гран. Була вже сьома, і Гран перепросив, що ще не передихнув. Він тільки на хвилинку, просто заскочив довідатися, чи нема якихось новин. Ріє мовчки показав йому на дитину, яка, приплющивши повіки, зціпивши зуби, наскільки дозволяли її сили, нерухомо лежала зі спотвореним від болю обличчям і все тільки перекочувала голову справа наліво по подушці без пошивки. А коли вже зовсім розвиднілось і на чорній класній дошці, яку так і не спромоглися зняти, можна було розрізнити нестерті стовпчики рівняння, прийшов Рамбер. Він прихилився до стіни біля ніжок сусідньої койки і дістав був з кишені пачку сигарет. Але, поглянувши на хлопця, сховав її назад.

Кастель, не встаючи з місця, зиркнув поверх окулярів на Ріє.

– Про батька щось відомо?

– Ні,- відповів Ріє,- він на карантині, в таборі. Лікар щосили стиснув бильце ліжка, на якому стогнав

хлопчик. Він не спускав ока з хворого, який раптом увесь натужився і, знову зціпивши зубенята, якось дивно прогнувся станом і повільно розкинув руки й ноги. Від голого дитячого тільця, прикритого грубою солдатською ковдрою, відгонило їдким потом та змоклою вовною. Помалу тіло хлопця зів'яло, він звів руки й ноги і, все ще нічого не бачачи й нічого не говорячи, здавалося, задихав частіше. Ріє піймав погляд Тарру, але той одразу ж відвів очі.

Вони вже не раз бачили смерть дітей, бо жахіття, яке шаленіло в місті протягом кількох місяців, не вибирало своїх жертв, але вперше їм довелося бути свідками мук дитини хвилина по хвилині, як цього ранку. І, ясно, недугу, що вражала цих невинняток, вони сприймали саме так, як воно й було насправді,- як щось ганебне. Але досі ганьба ця була дещо абстрактна, бо ще ні разу не стежили вони так довго за конанням невинної дитини, не дивились йому просто в лице.

Але тут хлопець, ніби його вкусило щось за живіт, знову скоцюрбився, тоненько писнувши. Так він, скоцюрбившись, пролежав кілька довгих секунд, його била лихоманка, тіпали конвульсії, так ніби маленький тендітний кістяк гнувся під лютим шквалом чуми, тріщав під непослабними поривами лихоманки. Коли шквал минувся, тіло його ледь обм'якло, здавалося, лихоманка відступилась і кинула його, засапаного, на цьому вогкому від поту, зараженому мікробами ложі, де навіть цей короткий перепочинок уже скидався на смерть. Коли втретє його накрила пекуча хвиля, підняла з постелі, хлопець скорчився, забився в куточок, наляканий цим розпашілим жаром, і несамовито тряс головою, відкидаючи покривало. Рясні сльози бризнули з-під його запалених повік, поповзли по сірому личку, а коли напад минувся, він, знеможений, розметав кощаві ніжки й ручки, які за дві доби перетворились на патички, обтягнуті шкірою, і влігся в дещо химерній позі розп'ятого.

Тарру нагнувся і втер своєю важкою долонею піт і сльози з маленького личка. Кастель згорнув книжку і з хвилину дивився на хворого. Він заговорив був, але в середині фрази йому довелося прокашлятись, бо голос його зірвався й пролунав неприродно.

– Ранкової ремісії не було, Ріє?

Ріє сказав, що не було, одначе дитина опирається хворобі куди довше, ніж звично. Панлю, який втомлено прихилився до стіни, озвався глухим голосом:

– Якщо йому судилося померти, він тільки довше мучитиметься.

Ріє рвучко обернувся до нього, розтулив був рота, але змусив себе промовчати, що, мабуть, коштувало йому чималого зусилля, і знову перевів погляд на дитину.

По палаті все ширше розливалося денне світло. Зойки, які долинали з п'яти сусідніх ліжок, де неспокійно ворушилися білі постаті, свідчили про якусь свідому стриманість. Лише з далекого кутка линув крик, який через рівні проміжки часу уривався короткими охами, в них було більше подиву, ніж страждання. Здавалося, навіть самі хворі вже притерпілися і не відчувають страху, як на початку пошесті. В їхньому теперішньому ставленні до хвороби відчувалося щось на зразок прийняття. Один тільки хлопчик бився з недугою щосили. Ріє час від часу мацав йому пульс, зрештою без особливої потреби, а радше, аби вийти зі стану заціпенілої безпорадності, що змагала його, і коли він заплющував очі, то відчував, як йому самому передається чужий трепет і стугонить у його жилах разом з його власною кров'ю. В такі моменти він ніби ототожнював себе з мордованою хворобою дитиною і намагався підтримати її всіма своїми ще нерозтраченими до кінця силами. Але минула хвилина – і ці