Читати книгу - "1Q84. Книга ІІІ"

У цій заможній, самозабезпеченій родині він завжди був «чужорідним тілом». Фальшивою нотою, що порушувала гармонію і вносила дисонанс. На родинній фотографії тільки він був явно недоречним. Скидався на байдужу сторонню людину, яка помилково потрапила в кадр.

Усі домашні ніяк не могли збагнути, чому в їхній сім'ї з'явилася людина, зовсім на них не схожа. Однак, безперечно, його народила мати, за її словами, з великими болями. Ніхто не приніс його в кошику до дверей їхнього дому. А тим часом хтось пригадав, що серед батькової рідні був один чоловік із головою Фукуске,[14] що доводився двоюрідним братом дідові Усікави. Упродовж війни він працював на металообробному заводі в столичному районі Кото й загинув навесні 1945 року під час великого бомбардування Токіо американською авіацією. Батько з ним не зустрічався, але його фотографія залишилася у старому фотоальбомі. Побачивши її, родина все зрозуміла. Бо батьків дядько виявився навдивовижу схожим на Усікаву. Настільки, що Усікаву можна було вважати його перевтіленням. Напевне, той самий головний чинник, який породив того дядька, несподівано вигулькнув цього разу знову.

Якби не Усікава, то його родина в Ураві, що в префектурі Сайтама, мала б бездоганну репутацію і походження. Була б обдарованою, фотогенічною, якій усі заздрили б. Та коли сюди додавався Усікава, люди хмурніли й крутили головою. Думали, що, мабуть, щось шахрайське, підставивши ногу богині краси, втрутилося у цю справу. А батьки вважали, що люди, напевне, так думають. І тому вони з усіх сил старалися нікому не показувати Усікаву. Якщо ж мусили, то робили його якомога непомітнішим (звісно, такі спроби були марними).

Однак Усікава не відчував особливого невдоволення таким своїм становищем — не страждав і не сумував. Він сам не хотів з'являтися перед людьми й навіть прагнув, щоб його робили непомітним. Брати й сестра ставилися до нього так, ніби його не було, але цим він не переймався. Бо не міг полюбити їх. Вони, з гарною зовнішністю та відмінними успіхами в навчанні, крім того, мали досягнення у спорті й багато друзів. Але з погляду Усікави, такі люди були безнадійно неглибокими. З примітивним мисленням, нешироким кругозором, убогою уявою та схилянням перед думкою оточення. Але передусім не мали здорового сумніву, потрібного для вдосконалення гострого розуму.

Батько мав репутацію досить здібного провінційного терапевта, але був страшенно нудною людиною. Так само, як у легендарного короля все в його руках перетворювалося на золото, батькові слова ставали чимось украй несмачним. Однак за своєю небалакучістю (можливо, ненавмисною) він майстерно приховував свою занудність і глупоту. А от мати, навпаки, була невиправно говіркою міщанкою. Скупа, свавільна, самозакохана й охоча похизуватися собою, вона з будь-якого приводу своїм крикливим голосом обзивала інших людей. Старший брат успадкував батькові нахили, а молодший — мамині. Молодша сестра, самовпевнена, безвідповідальна й позбавлена співчуття до інших людей, думала тільки про свою користь. Батьки надмірно пестили її як останню в сім'ї дитину й тим самим зіпсували.

Тому Усікава свої дитячі роки провів загалом сам-один. Повернувшись зі школи, замикався у власній кімнаті й занурювався у читання. Оскільки ні з ким, крім домашнього собаки, він не дружив, то не мав нагоди з кимось поговорити про здобуті знання й посперечатися. Однак не сумнівався у своїй здатності логічно, ясно мислити й красномовно говорити. І наодинці наполегливо відточував такі свої здібності. Скажімо, одне якесь судження обговорював з двох кутів зору. З одного боку, підтримував його з усією красномовністю, а з другого — так само красномовно критикував. З однаковою силою і у певному розумінні з такою ж відданістю він ставав на одну з двох суперечливих позицій. Таким чином мимоволі навчився сумніватися в собі. І усвідомлювати, що загалом у багатьох випадках правда — річ відносна. А ще він дізнався що суб'єктивність та об'єктивність не вдається розділити так чітко, як вважає більшість людей, і якщо розмежувальна лінія між ними невизначена, то неважко її з певною метою пересунути.

Щоб логіку й риторику зробити переконливішими та ефективнішими, він при будь-якій нагоді наповнював свою голову знаннями. Корисними й некорисними. Прийнятними й неприйнятними. Він шукав не освіти в загальному розумінні цього слова, а конкретної інформації, форму та вагу якої можна оцінити, взявши безпосередньо в руки.

Його сплюснута, як у Фукуске, голова передусім була вмістилищем важливої інформації. Непривабливим, але зручним у користуванні. Завдяки їй Усікава мав ширшу ерудицію, ніж будь-хто з його однолітків. Якби захотів, то міг би легко спростувати будь-чиї твердження. Не тільки братів чи однокласників, а навіть учителів та батьків. Однак Усікава цих своїх здібностей, по змозі, старався не показувати. Не любив привертати до себе людської уваги в жодній формі. Знання і здібності були насамперед знаряддям, а не засобом хизування.

Усікава вважав себе чимось схожим на нічного хижака, який, зачаївшись у темному лісі, очікує свою здобич. Терпеливо чекає нагоди, щоб кинутися на неї, як тільки вона з'явиться. А перед тим супротивник не повинен нічого знати. Найголовніше — це затамувати подих і приспати його пильність. Ще в початковій школі він так думав. Ні до кого не підлещувався і не видавав своїх почуттів.

«Якби тільки я мав трохи нормальнішу зовнішність… — іноді думав Усікава. — Не обов'язково привабливу. Не треба мені такої, якою люди захоплювалися б. Досить звичайної. Досить пристойної — такої, щоб зустрічні люди мимоволі не оглядалися. Яке життя взагалі склалося б у мене, якби я таким народився?» Однак оте «якби» виходило за межі його уяви. Усікава залишався насамперед Усікавою, куди не мала доступу жодна гіпотеза. Якщо перед вами велика сплюснута голова, вибалушені очі й короткі криві ноги, то це людина на прізвище Усікава. Підліток, сповнений сумнівів і жадібний до знань, мовчазний і красномовний.

Огидний підліток з плином часу став огидним юнаком, а пізніше — огидним чоловіком середніх літ. На будь-якому життєвому етапі зустрічні люди часто озиралися на нього. Дітвора безцеремонно вирячувала на нього очі. Усікава інколи думав, що, мабуть, не привертав би до себе стільки людської уваги, якби став огидним на старість. Адже загалом старі люди зовні негарні, а тому їхні окремі фізичні вади не впадають в очі так помітно, як у молодості. Та поки він не постаріє, нічого не зможе сказати. А що, як він тоді стане безпрецедентно непривабливим?

У всякому разі, Усікава не придумав удалого способу, щоб злитися із навколишнім людським середовищем. Крім того, Тенґо знав,