Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

— До речі, де ти познайомився з Кікі? — розрізуючи м’ясо, спитав я.

— Де?.. — він на мить задумався. — По телефону викликав дівчину — вона й прийшла. Мабуть, ти знаєш, що означає викликати дівчину по телефону…

Я кивнув.

— Після розлучення я загалом тільки з такими і спав. Щоб не мати зайвого клопоту. З недосвідченими дівчатами нецікаво, з актрисами студії — небезпечно, можна потрапити у скандальну хроніку… А ці приходять відразу, за першим дзвінком. Беруть дорого. Зате тримають язик за зубами. Абсолютно! Мені їхній телефонний номер порекомендував один з кіностудії. Там у них симпатичні дівчата. Сама радість. Професіоналки. Але не затаскані. Взаємна насолода…

Він одрізав кусник м’яса і зі смаком повільно з’їв, запивши ковтком віскі.

— Тутешні біфштекси непогані, правда? — сказав він.

— Непогані, — погодився я. — Присікатись нема до чого. Гарний заклад.

Він кивнув.

— Однак набридає, якщо ходити сюди шість разів на місяць.

— А навіщо ходити сюди так часто?

— Бо мене тут добре знають. Ніхто не метушиться, коли я заходжу. Офіціанти не перешіптуються про мене. Відвідувачі звикли до знаменитості, а тому ніхто не витріщає на мене свої баньки. Коли я ріжу біфштекс, ніхто не випрошує в мене автографа. Якби не цей ресторан, то я не міг би спокійно поїсти. Серйозно кажу.

— Мука в тебе, а не життя! — поспівчував я йому. — До того ж, і голову доводиться сушити, щоб якнайбільше грошей витратити.

— І не кажи! — відповів Ґотанда. — То на чому ми спинилися?

— На тому, що ти викликав повію по телефону.

— Ага, — сказав він і витер губи кінчиком серветки. — Так от одного дня я викликав знайому дівчину. Та її на місці не було. То замість неї прийшло інших двоє. Мовляв, на вибір. Оскільки я шанований клієнт, то мені запропонували такий сервіс… Одна з них була Кікі. Я довго думав, котру з них вибрати, але не зміг, а тому переспав відразу з двома.

— Ого! — вигукнув я.

— Тебе це ображає?

— Та ні, у школі, може, образило б, а тепер…

— У школі й я на таке не зважився б, — усміхаючись, сказав Ґотанда. — В усякому разі, я таки переспав відразу з двома. Дивовижне поєднання! Коротко кажучи, та, друга, — просто ні з ким незрівнянна! Настільки, що аж серце завмирає. Небачена красуня, кожний сантиметр її тіла на вагу золота. Я не брешу. Багато вродливих жінок траплялося мені в житті, та серед них вона найкраща. З доброю вдачею. Наділена розумом. І про життя-буття з нею можна поговорити. А от Кікі зовсім інша. Не така красуня, хоча досить гарна. Не така розкішна, як дівчата з клубу дівчат за викликом. Як би це сказати…

— Проста, — підказав я.

— Саме так! Проста. Одягається невигадливо, небалакуча, косметикою майже не користується. Поводиться так, ніби їй все одно. Та от дивина: душа до неї так і тягнеться. Тобто до Кікі… Спочатку ми втрьох пожирували, а потім сиділи на підлозі, щось пили, слухали музику й говорили про се, про те. Давно вже я так не розважався. Наче повернувся у студентські роки. Ще ніколи так не розслаблявся… Після того ми ще кілька разів утрьох спали.

— Коли приблизно?

— То було десь через півроку після мого розлучення… отже, десь півтора року тому, — сказав він. — Гадаю, що ми спали втрьох разів п’ять-шість. Та от з Кікі я не бував наодинці. Цікаво, чому? А міг би був переспати.

— Справді, чому? — запитав я.

Він поклав ніж і виделку на стіл і знову вказівним пальцем легко торкнувся скроні. Видно, мав звичку так робити, коли над чимось задумувався. «Чарівний жест!» — сказали б дівчата.

— Може, я боявся?

— Боявся? Чого?

— Залишитися з нею наодинці, — відповів він. І знову взяв у руки ніж і виделку. — Розумієш, є в ній щось таке, що людину підштовхує, розпалює. Принаймні я мав таке відчуття. Дуже невиразне. Точніше, вона не розпалювала, але… Слів для цього не знаходжу.

— Навіювала, що робити? Вела за собою? — допитувався я.

— Може, й так… До пуття не знаю. Бо відчував я щось дуже невиразне. Точно описати не в змозі. В усякому разі, залишатися з нею наодинці чомусь не мав бажання. Хоча насправді душа моя тяглася до неї. Чи ти розумієш, що я маю на увазі?..

— Здається, розумію, — відповів я.

— Коротко кажучи, якби я переспав з нею наодинці, то, гадаю, не зміг би розслабитися. Здавалося, що як тільки зв’яжуся з нею, мене затягне кудись глибоко, звідки не буде виходу. Затягне непомітно. Та саме цього я й остерігався. Я хотів переспати з дівчиною лише для того, щоб розслабитися. А тому не залишався з Юкі наодинці. Хоча вона мені й дуже подобалася.

Після того ми довго мовчки жували свої біфштекси.

— Того дня, коли вона не з’явилася на пробу, я зателефонував до її клубу, — вів далі Ґотанда після паузи, ніби щось пригадавши. — І сказав, що мені потрібна Кікі. Мені відповіли, що її немає. Зникла. Несподівано. А може, це вона веліла так відповідати, коли я зателефоную? Хтозна… Хіба таке можна перевірити? В усякому разі, з мого життя вона зникла назавжди.

Підійшов офіціант, прибрав порожні тарілки й запитав, чи не принести кави.

— Я б краще випив віскі, — сказав Ґотанда. — А ти?

— І я вип’ю за компанію, — відповів я.

— Як ти думаєш, що я робив сьогодні цілий день? — спитав він.

Я відповів, що не знаю.

— Цілий день асистував зубному лікарю. Щоб ужитися в роль. Я тепер граю роль зубного лікаря в серійній теледрамі. Я — стоматолог, а Рьоко Накано[26] — окулістка. Наші клініки в одному районі, знаємо одне одного з дитинства, але ніяк не можемо зійтися… Звичайнісінька історія. А втім, усі теледрами такого роду. Ніколи не бачив її?

— Ні, не бачив, — відповів я. — Я взагалі телевізор не дивлюся. Хіба що новини. І то разів два-три на тиждень.

— І мудро робиш, — киваючи головою, сказав Ґотанда. — Нікудишня програма! Я сам її не дивився б, якби не брав у ній участі. Але популярна. Справді дуже популярна. Звичайнісінька історія глядачам подобається, вони її підтримують. Щотижня у студію надходить сила-силенна листів. Пишуть стоматологи з усієї країни! З будь-якого приводу докоряють — то, мовляв, я не так інструменти в руках тримаю, то неправильно лікую. Мовляв, дивитися таку халтуру — тільки нерви собі псувати.