Читати книгу - "Гра в королеву"

— Давай, а то в мене ще багато роботи, — сказав заклопотано Олесь.

9

Маруся так хвилювалася за дітей, що своєї втоми не відчувала. Але діти, як і мама, дорогу перенесли спокійно. Більше того, вони навіть розчарувалися таким швидким перельотом. Усе, що траплялося дорогою до готелю, викликало в них захоплення — краєвиди, людська метушня, чужа мова, настрій, який відчувається лише на курорті.

Разом вони ще ніколи не відпочивали. Тим більше — за кордоном. Звідси й піднесення. В такому настрої не дратує нічого — ні суєта, ні спека, ні спрага.

Готель вони знайшли швидко. Правильніше — добралися. Бо мама в ньому вже жила кілька років тому, коли відпочивала з подругою. На «рецепшині» мила білявка дала ключ від номера. Говорила вона російською мовою без акценту. Маруся зробила висновок, що та росіянка. Не втрималася і запитала:

— Ви русская?

— Да, — всміхнулася. — Вєрнєє, я, как і ви, с України.

— Навіть так? — зраділа Маруся. — Давно тут працюєте?

— Восєм лєт…

— Ви що — тут живете?

— Я замуж вишла… За турка.

— То ви — майже туркеня…

— Майже… — погодилася та.

— Як вас звати? — запитала Ірина Іванівна.

— Настя. Хотя мєня всьо равно Наташей зовут. Здєсь всє Наташкі,— усмішка її не була веселою.

— Добре, Настю, ми влаштуємося і вас у гості запросимо. Прийдете? — запитала Маруся.

— Обізатєльно, — пообіцяла та.

Їхній номер був на другому поверсі, то вирішили ліфтом не користуватися. Піднялися східцями. Попереду йшла покоївка, а слідом — носильник із валізами. Ірина Іванівна не приховувала радості, спостерігаючи за дітьми: ті були такими врочистими і гордими від своєї значимості, що аж спинки у них виструнчилися. Скільки Маруся добивалася цього, а тут самі відчували, мабуть, якусь важливу мить.

Покоївка відчинила номер, віддала ключ і ламаною російською побажала гарного відпочинку. Носильник залишив валізи в коридорі, також вийшов. Усі четверо мовчки розглядали апартаменти. Першою була вітальня з великим вікном, заштореним легким прозорим тюлем. У кутку стояв м’який шкіряний диван, а навпроти — телевізор, біля якого зеленіла височенька пальма, що росла нібито зі спини глиняного слона. Марусі здалося, що слон поворухнувсь, і вона підняла брови.

— Що тебе так здивувало? — запитала Ірина Іванівна.

— Уявляєш, подумала, що слон живий.

— Правда?! — Олесь присів біля вазона, потягнув слона за хобота. — Ні, мамо, він твердий, мабуть, із кам’яного віку, — сказав упевнено.

— А ми всі вмістимося на дивані? — раптом запитала стурбована Яринка.

— Чому це ми маємо всі міститися на дивані? — здивувалася Маруся.

— А де ж будемо спати?

— Думаю, що в своїй кімнаті, — заспокоїла бабуся.

— У якій? — здивувалася дівчинка і почала роззиратися.

— Зараз побачимо, де в нас дитяча, — Маруся відчинила двері зліва. — Попала!

Діти кинулися в кімнату. Маруся та Ірина Іванівна очікували радощів, криків захоплення, але не почули нічого, діти притихли, не подаючи жодного звуку. Ірина Іванівна сполохалася, пішла перевірити. Вони стояли і дивилися на свої ліжка. Яринчине було у вигляді шхуни з рожевим балдахіном, наче вітрилом. На рожево-білому гаптованому покривалі сиділа лялька: ніби жива, з блакитними очима.

Олесь не зводив очей зі своєї яхти під синіми вітрилами. На блакитно-білому покривалі не сидів ніхто, зате поруч стояв капітан, у ріст Олеся, і наче придивлявся до хлопчика.

Долівка, застелена м’яким синім килимом, справляла враження притихлого моря. Біля ліжок стоять білі шафи. А на білому столику — красивий замок із безліччю різних фігурок. За бажання тут можна було створити своєрідний театр зі своїми героями та різними сюжетами.

Маруся теж була приголомшена побаченим. Ось тобі й турки! Який сервіс! Так продумати деталі! Все передбачено — для дівчинки одне, для хлопчика інше. А як гармонійно поєднано!

— Мамо, — нарешті озвалася Яринка, — ми тут будемо жити цілий місяць?

— Так, Ярисю. Тобі подобається?

— А хіба може не подобатися казка?

— А тобі, Лесику, — підійшла до сина.

— Мабуть, — сказав непевно. — А це турок чи українець? — кивнув головою на капітана.

— Давай ми його запитаємо.

— Ти думаєш, він зізнається?

— А навіщо йому приховувати?

— Та то ж лялька, — хитро глянув малий.

— То яка різниця?

— А я не знаю, якою мовою з ним розмовляти.

— Ой, Олесю, — озвалася сестра, — можна подумати, що ти, крім української, ще якусь знаєш.

— Знаю! Ще російську, англійську…

— Азбуку… — перебила дівчинка.

— Яринко, в Олеся все ще попереду, — захистила малого бабуся. — Він обов’язково вивчить кілька мов. А ляльки всі мови знають. Думаю, що ви порозумієтеся, — погладила малого по голові.

— А у вашій кімнаті такі самі кораблики? — поцікавилася Яринка.

— Не знаю, — стенула плечима бабуся. — Я ще не встигла подивитися.

— Ходімо до вас, — заявив Олесь.

— Ми не проти, — погодилася Маруся.

Друга кімната була по інший бік вітальні. Всі дружно пішли до неї. Маруся відчинила двері, й несподіваний інтер’єр також змусив зупинитися. По два боки великого вікна, прикритого жалюзями, стояли однакові ліжка із золотавими спинками і такого ж кольору покривалами. Викладені рядками подушечки створювали настрій спокою і затишку. На овальному столику на золочених вигнутих ніжках у теж овальній вазі лежали фрукти. Вони були такими красивими, що Марусі захотілося доторкнутися до них: перевірити, чи то не бутафорія. Підійшла й одірвала виноградинку.

— Мамо, ти що?! — вигукнула Яринка.

— Що, доню? — злякалася Маруся і зупинилася в русі.

— Ти ж руки не мила!

— Я не буду їсти, — запевнила мама. — Я хотіла перевірити, чи справжня.

— Ну ти даєш! Це ж тобі не театр! Звичайно, справжня! —

вигукнула впевнено мала. — А у вас тут по-дорослому! — виглянула у вікно. — Мамо! Бабусю!

— Що там?! — всі теж кинулися до вікна.

Із нього було видно море. Воно розіллялося на весь світ і виблискувало під турецьким сонцем. Уздовж пляжу погойдувалися патлаті пальми. Відпочивальники ворушилися не суєтно, як у Києві, а спроквола: хто купавсь у морі, хто — в басейні, а інші лежали на шезлонгах, полишивши за стіною життєвої реальності свої проблеми і непорозуміння. Краєвид був неймовірним, і не дивно, що він так збентежив Яринку.

— Хочу жити тут вічно… — сказала пошепки дівчинка.

— Ти не змогла б тут довго жити, — запевнила мама.

— Чому? — здивувалася та.

— Бо так можна лише відпочивати. А в життя — інша динаміка.

— Шкода, що інша, — зітхнула мала.

— Яринко, а звідки в тебе це дивне прагнення до вічного свята? — запитала бабуся.

— Не знаю… Можливо, у минулому житті я була принцесою?

— Мабуть, Яринко… — скептично додала