read-books.club » Сучасна проза » Київські бомби 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські бомби"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Київські бомби" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 47 48 49 ... 78
Перейти на сторінку:
все склалося для Андрія Волоха в одну велику цілісну картину. З ним гралися від самого початку, особливо гарно зіграв свою роль тюремник-рятівник. І тепер Полтаву гостро мучило лише одне питання: чому так повелися саме з ним? Відповідь напевне чекала тут, у невеличкій кімнатці, обставленій зовсім без смаку, звичайними, як на нього, й не надто зручними меблями. Й те, що йому зараз повинні дати не просто відповідь, а й запропонувати щось більше, непрямо підтвердило те, що від самого початку ніхто не погрожував зброєю й не намагався вдягнути на втікача кайданки.

Значить, ніякої втечі насправді не було.

Кайданки — лише справа часу. Близького, віддаленого, не так важливо.

Наган теж чомусь не забрали. Утім, ротмістр мав рацію: Полтава справді забув про зброю в кишені, навіть не намагався її витягнути. Тепер же, коли зайшов та сів за стіл, крадену шинель перед тим скинув, лишившись при світлі лампи в незграбному солдатському одязі, навіть у кашкеті. Аби не виглядати зовсім уже кумедно, Полтава скинув і його, пом’яв у руці, жбурнув на диван, не влучив — солдатський картуз упав на паркет підлоги.

— Чому чай не п’єте? — У питанні Підвисоцького чулося щось схоже на батьківські інтонації.

— Не хочу, — тихо відповів Полтава.

— Дарма. Ось Митрофан Ілліч рекомендує — чай відмінний. Правда, Іллічу?

Невисокий присьорбував свій чай, зручно примостившись у кріслі з високою спинкою. Ковтнувши, кивнув, додавши при цьому:

— Так точно-с. Нам з тобою, синку, багато чаю доведеться випити. Звикай.

— Не хочу, — вирвалось у Полтави.

— Чого не хочете? Чаю пити? Господи, Боже ти мій, хто ж вас примушує? Це Митрофан Ілліч так сказав, фігурально. Знаєте, як це — коли фігурально? Хоча ви ж студент, хай колишній. Грамотна молода людина, книжки читаєте… всі підряд.

— Не всі підряд.

— І це правильно, — знову легко погодився ротмістр. — Коли читаєш не розбираючи, мозок засмічується. От як у вас, наприклад. Вам же покійний Сапіга мізки заплутав, хіба ні? Не кажу, як водиться в таких випадках, «царство йому небесне», бо не бажаю царства небесного вбивцям і терористам. Не кажіть, Волоху, що ви самі зробили якісь висновки та маєте власні переконання.

— А я скажу! — Полтава відчув, як повертається впевненість. — Скажу! Не вийде зробити з мене бовванчика з порцеляни! Що завгодно вкласти мені в голову не вийде ні в кого! І власним розумом доходжу до того, що ваша влада — це режим, котрий нищить мій народ!

— Ви не на мітингу, — скривився Підвисоцький. — Тим більше — не на допиті. Нема чого допитувати, все з вами ясно. Ми з паном Черновим наслухалися такого й навіть не такого, знаєте, на скільки років уперед? Отож.

— Тоді чого вам від мене треба?

— Пийте чай.

— І все?

— Це вас заспокоїть. Кладіть більше цукру. Моя матінка вичитала в якомусь журналі: солодке має чудесні властивості. Ви чули, що всякий, хто любить солодке, — людина добра та врівноважена? У неї постійно гарний настрій, з нею завжди легко домовитися про різні важливі речі…

— Тобто ви привезли мене сюди, аби про щось домовитися?

— Як привезли, так і завезуть, синку, — озвався зі свого місця Чернов.

— Митрофан Ілліч діло говорить. — Ротмістр багатозначно підніс пальця до стелі. — Ваша зухвала втеча, Волоху, може виявитися або вдалою, або — ні. Почнемо з другого: після невдалої втечі вас повертають назад у камеру й посилюють вашу охорону. Причому розслідування причин втечі, повірте мені, буде надзвичайно формальним. Бо насправді ви не тікали. Це знають усі, кому треба знати. Нікого не покарають. Навіть вас, Волоху. Куди вже більше, на вас чекає шибениця, і вам про це чудово відомо. Згодні повернутися в камеру-одиночку, чекати суду та справедливого, як на мене, вироку?

Ні. Полтава цього не хотів — навіть розуміючи, що зараз із ним вустами Підвисоцького говорить якщо не сам диявол-спокусник, то його вірний слуга.

— А якщо згоден?

— Тоді я змушений буду відправити вас назад, — розвів руками ротмістр. — Потім пошлю пана Чернова, начальника нашої філерської служби, по велику пляшку дорогого коньяку, який давно стоїть у нього в сейфі. Вижену Митрофана Ілліча, аби він не бачив моєї ганьби. І вперше за багато років нап’юся як швець. Не запитаєте чому?

Полтава зробив ковток чаю, уже не такого гарячого. Доклав цукру маленькою срібною ложечкою. Розмішав, знову ковтнув.

— Запитаю.

— Тому, Волоху, що я не люблю розчаровуватися в собі. А ви можете повернутися назад у тюрму. Бо у вас, я відчуваю, гордість крутить в одному місці. Й ви там, у камері, самі собі все одно подобаєтеся. Але цим тільки розчаруєте мене, Волоху. Бо позбавите мене віри в людей та у здоровий глузд.

— Чому це?

— Бо я говорив уже й повторював не раз: ви набридли мені. З вами нудно й нецікаво. Тепер я вирішую дати вам шанс довести, що це не так. Ви справді не такий безнадійний наївний та ні на що не здатний ідеаліст, ви не граєте. Значить, нема про що далі говорити. І час на дбайливу розробку плану, в якому вам відводилася важлива роль, я витратив дарма. Скажу більше: мені доведеться доповісти про це підполковникові Кулябку, своєму безпосередньому начальству. Він схвалив мою ідею, вважає її перспективною. Виходить, я не виправдав витраченого часу, зусиль та великих сподівань. І все тому, що моїх надій не виправдали ви, Волоху. Мені за це нічого не буде, крім жорсткого похмілля на ранок. Але Митрофан Ілліч відпоїть мене міцним чаєм з лимоном, і я почну будувати новий план, як виявити та знешкодити Штерна.

— Штерна?

— Штерна. І всю його бойову терористичну групу. Ви ж проти насильства, Андрію. Проти терору як методу. Самі давали мені це зрозуміти. Я також допитував Оксану, вашу сестру…

Полтава різко подався вперед. Чай вихлюпнувся на стіл.

— Що з нею? Де вона?

— Звісно, в тюремній камері, — мирно відповів ротмістр. — Але заспокойтеся, жива й здорова. Ви отримували справжні записки від неї. Оксана Волох мусила переконати вас: тим, хто передає записки, можна довіряти. А для цього сама повинна була в це повірити. Її ввели в гру, вона частина мого плану, що тут поробиш. Так ось, — він легенько ляснув у долоні, даючи зрозуміти, що повертається до перерваної лінії розмови, — коли я мав задоволення бесідувати з вашою розумною старшою сестрою, ця молода жінка всіляко захищала вас. Ні, вона не вішала собак на свого коханого й

1 ... 47 48 49 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські бомби», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські бомби"