Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Больт не підозрював, що в нього не було ніколи такого уважного слухача, як я. Але це помітила Дезі і сказала:

— Ви слухали, як кішка мишу. Чи не зустрічали ви її, бува, бідну Фрезі Ґрант? Зізнайтесь!

Яким жартівливим не було питання, всі моряки негайно повернули голови і почали заглядати мені до рота.

— Якщо це була та дівчина, — сказав я, природно, не ризикуючи нічим, — дівчина в мереживній сукні і золотих туфлях, з якою я говорив на світанку, — то, значить, це вона і була.

— Однак! — вигукнув Проктор. — Що, Дезі, ось тобі й завдання.

— Саме так вона і була одягнена, — сказав Больт. — Ви раніше чули цю казку?

— Ні, я не чув її, — сказав я, збираючись устати і піти, — проте мені чомусь здавалося, що це так.

Цього разу розмова скінчилась, і всі розійшлись. Я довго не міг заснути: лежачи в кубрику, прислухаючись до плюскоту води і хропіння матросів, я заснув близько четвертої, коли вахта змінилася. Цього ранку всі проспали трохи довше, ніж завжди. День пройшов без пригод, які варто було б зазначити в їхньому повному розвитку. Ми йшли при гарному вітрі, так що Больт сказав мені:

— Ми вирішили, що ви нам принесли щастя. Чесне слово. Ще не було за весь рік такого рівного рейсу.

Зранку вже мені не сиділося з нетерплячки — так кортіло бути на березі. Я знав, що цей день — останній день плавання, і тому тягнувся він довше за інші дні, як завжди буває в кінці шляху. Кому не знайомий свербіж у спині? Почуття швидкості в нерухомих ногах? Відстань набуває ворожого відтінку. Істота наше силкується пришвидшити біг корабля; думці, яка безліч разів побувавши на уявному березі, доводиться неохоче повертатися у повільне тіло. Сонце ледве повзе до зеніту, а, доскочивши його, спускається зі швидкістю людини, яка старанно мете сходи.

Після обіду, йдучи на палубу чи в кубрик, я побачив Дезі, що вийшла з кухні вилити відро з водою за борт.

— Ось, ви мені потрібні, — сказала вона, сором’язливо посміхаючись, а потім посерйознішала. — Зайдіть в кухню, як я виллю це відро, біля борту нам говорити незручно, хоча, крім дурниць, ви від мене нічого не почуєте. Ми-бо не договорили вчора. Тоббоган не любить, коли я розмовляю з чоловіками, а він стоїть біля стерна і вдає, що закурює.

Погодившись, я посидів на трюмі, потім пройшов у кухню за крилом вітрила.

Дезі сиділа на стільчику і сказала: «Сядьте», причому грюкнула по колінах руками. Я сів на барильце і приготувався слухати.

— Хоча це неввічливо, — мовила дівчина, — але мене чомусь турбує, що я не все знаю. Не все ви розповіли нам про себе. Я вчора думала. Знаєте, є щось загадкове. Вірніше, ви сказали правду, але про одне промовчали. А що це таке — одне? З вами в морі щось трапилося. Чомусь мені вас шкода. Чому це?

— Ви про те, про що ми не договорили вчора?

— Саме так. Чи маю я право знати? Звісно, жодного. То ви і не відповідайте тоді.

— Дезі, — сказав я, довіряючись її наївній цікавості, виявити яку вона могла, звичайно, тільки через незмогу її приборкати, а також її проникливість, — ви не помилилися. Але я зараз в особливому стані, цілком особливому, такому, що не міг би сказати так одразу. Хіба що обіцяю вам не приховати нічого, що було на морі, і зроблю це в Гель-Г’ю.

— Вас що-небудь налякало? — спитала Дезі і, помовчавши, додала: — Не гнівайтесь на мене. На мене іноді находить, так що всі дивуються; я оце день і ніч думаю про вашу історію, і я не хочу, щоб у вас залишилася про мене пам’ять, як про цікаву дівчину.

Я був зворушений. Вона подала мені обидві руки, струснула мої і сказала:

— Ось і все. Чи добре було вам тут?

— А як ви гадаєте?

— Ніяк. Судно маленьке, досить брудне, і жодних веселощів. Годівля теж не така як слід. А чому ви сказали вчора про мереживну сукню і золоті туфлі?

— Щоб у вас стали круглі очі, — сміючись, відповів я їй. — Дезі, а є у вас батько, мати?

— Були, звичайно, як у кожної нормальної людини. Батька звали Річард Бенсон. Він пропав безвісти в Червоному морі. А моя мати смертельно захворіла років п’ять тому. Зате в мене хороший дядько; кислуватий, щоправда, але за мене піде у вогонь і воду. В нього немає більше сестрінок. А ви вірите, що була Фрезі Ґрант?

— А ви?

— Це мені подобається! Ви, ви, ви! — Вірите чи ні?! Я безумовно вірю і скажу чому.

— Я думаю, що це могло бути, — сказав я.

— Ні, ви знову жартуєте. Я вірю, тому що від цієї історії хочеться щось зробити. Наприклад, стукнути кулаком і сказати: «Так, людину не розуміють».

— Хто не розуміє?

— Всі. І вона сама не розуміє себе.

Розмова була перервана появою матроса, який прийшов по вогонь для люльки. «Скоро відпочинете», — сказав він мені і став копирсатись у вугіллі. Я вийшов, помітивши, як пильно дивилася на мене дівчина, коли я йшов. Що це було? Чому так цікавила її історія, одна половина якої лежала в тіні дня, а інша — у світлі ночі?

Перш ніж ми прибули в Гель-Г’ю, я сидів з матросами і дізнався від них, що ніхто з моїх рятівників раніше в цьому місті не бував. У долі малих суден типу «Нирка» трапляються одіссеї у тисячу, ба у дві і три тисячі миль — вихід у великий світ. Колишній капітан «Нирка» заарештований за влучну стрілянину в казино «Фортуна». Проктор був власником «Нирка» і половини шхуни «Хімена». Після арешту капітана він сам став за стерно «Нирка» і взяв фрахт в Гель-Г’ю, не переймаючись відстанню, бо хотів поправити свої грошові обставини.

Розділ XXI

О десятій вечора з’явився маяковий вогонь; ми підходили до Гель-Г’ю.

Я стояв біля штирборту[23] із Проктором і Больтом, спостерігаючи дивне явище.

У міру того як підсилювалася яскравість вогню маяка, верхня лінія довгого мису, що відокремлює гавань від океану, виразно вимальовувалася, бо за нею плавав золотавий туман — великий світловий шар. Явище це, властиве лише великим містам, здалося мені надмірним для порівняно