Читати книгу - "Острів Скарбів"

цілого бика засмажити. Вогонь так розгорівся, що до нього (та і то обережно) можна було підійти лише з вітряного боку. Пірати так само розбазарювали провізію, насмажили свинини щонайменше у тричі більше, ніж було потрібно. Один із них із дурнуватим смішком викинув зайві шматки у вогонь, який розпашів ще яскравіше, поглинувши це чудове пальне.

Настільки безтурботних людей я ще ніколи не зустрічав. Вони все робили в півсили, безголово витрачали провізію, засинали під час варти, і так в усьому. Загалом вони були готові лише до короткочасних боїв, а от до тривалих воєнних дій їм бракувало духу. Навіть Сільвер, сидячи осторонь зі своїм папугою, не зробив їм зауважень за їхнє марнотратство. Це мене здивувало, бо я знав його як напрочуд обережну і завбачливу людину.

— Ось що, друзі, — говорив він, — маєте щастя, що у вас є Окіст, який завжди думає за вас. Я вивідав, що хотів. Корабель у них. Поки що мені невідомо, де вони його ховають. Та коли скарби будуть у нас, ми обшукаємо увесь острів і знову захопимо корабель. Аж тоді, хлопці, враховуючи те, що шлюпки всі у нас, ми будемо господарями становища.

Так він балагурив, набиваючи рота смаженою свининою. Він вселяв у них надію і відновлював свій підірваний авторитет, а разом із тим, так бодай мені здалося, підбадьорював сам себе. — А наш заручник, — продовжував він, — останній раз мав побачення зі своїм другом. Із розмов із ним я дізнався все, що мені було потрібно знати, і дуже вдячний йому за це. Але тепер уже все. Коли ми підемо шукати скарби, я поведу його за собою на шнурку — він для нас дорожчий за золото, і ми збережемо його ціленьким: він нам ще згодиться. А коли ми будемо мати і корабель, і скарби, коли ми веселою командою попливемо в море, от тоді ми й побалакаємо з містером Гокінсом як слід, і він дістане свою частку, яку заслужив.

І не дивно, що після таких прогнозів капітана команда була у доброму гуморі.

А щодо мене, то я дуже занепав духом. Якщо все те, про що говорив Сільвер, їм удасться зробити, то цей подвійний зрадник не вагатиметься ні хвилини. Він веде гру на два фронти і, безсумнівно, вибере свободу, і багатство пірата, а не ту примарну надію не потрапити в петлю, яку могли дати йому ми.

Та навіть якщо обставини змусять Сільвера дотримати слова, яке він дав докторові, мені все одно загрожує смертельна небезпека. Підозри його друзів у будь-який момент можуть перетворитися на тверде переконання. Тоді і йому, каліці, і мені, хлопчаку, доведеться захищати своє життя від п'ятьох розлючених дебелих матросів.

До цього всього ще треба згадати таємничість, яка супроводжувала дії моїх друзів. Чому вони добровільно покинули блокгауз? Чому вони віддали карту ворогам? Що стоїть за цією пересторогою доктора: «Коли відшукаєте схованку, будьте на сторожі»? Тож і не дивно, що сніданок мені не посмакував. Зрозуміло й те, що я з важким серцем поплентався за розбійниками на пошук скарбів.

Ми виглядали досить дивно у брудних матроських куртках, озброєні до зубів. Мені зброї, звичайно, не дали. Сільвер тягнув на собі дві рушниці: одну на спині, другу на грудях. До пояса він припнув абордажну шаблю. У кожну кишеню свого широкого каптана він запхав по пістолету. Картину довершував Капітан Флінт на плечі, який без угаву беззмістовно сипав різними морськими слівцями. Мене довкола пояса обв'язали шнурком, і я був змушений слухняно плестися за коком. Він тримав кінець шнурка то вільною рукою, то міцними зубилами. Мене вели, як дресированого ведмедя у цирку.

Кожен тягнув щось із собою: хто лопату й лома (розбійники забрали їх на берег першою ходкою шлюпки), хто — свинину, сухарі та бренді, щоб смачнішим був обід. Я помітив, що все це було з нашого складу, і лише тепер повірив у слова Сільвера про те, що вони з доктором справді уклали якусь угоду. Інакше розбійникам довелося б харчуватися дичиною і запивати її водою. Але воду вони не дуже любили, а мисливці з моряків нікудишні. І якщо вони навіть не запаслися їжею, то порохом не запаслися тим більше. Та ось ми вирушили на пошуки скарбів — усі, навіть пірат із діркою в черепі, хоча саме йому було б корисніше полежати спокійно в затінку. Вервечкою ми доплелися до берега, де на нас чекали дві шлюпки. Навіть той факт, що вони залишили їх тут без нагляду, зайвий раз нагадував про дурну безпечність вічно п'яних піратів. Обидві шлюпки були брудні, в обох на дні було повно води, а в однієї поламана лавка. Щоб не пропала одна шлюпка, вирішили пливти двома. Розділившись на дві групи, ми нарешті відпливли від берега.

Дорогою сперечалися про місце знаходження скарбів. Червоний хрестик був розмашистий, тому визначити точне місце було нелегко. Роз'яснення на звороті карти були короткі й незрозумілі. Якщо читач пригадає, то там значилася наступна інформація:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. від пн. — пн. — сх.

Острів Скелета сх. — пд. — сх. і на сх.

Десять футів».

Отже, основним орієнтиром слугувало високе дерево. Просто перед нами якірна стоянка замикалася плоскогір'ям заввишки з двісті-триста футів, яке на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясте підвищення, яке називали Бізань-щоглою. На цьому плоскогір'ї росли і високі, й низькі сосни. То тут, то там якась із сосен вивищувалася над іншими. Яке з цих дерев мав на увазі інтриган Флінт, можна було визначити лише на місці, причому за допомогою компаса.

Тим не менше, доки ми здолали половину шляху, кожен уже облюбував собі особливе, на його погляд, дерево. Лише Довгань Джон усе стинав плечима та казав, що все проясниться на березі.

За наказом Сільвера ми берегли сили, не дуже налягали на весла, а після довгого плавання висадилися у гирло іншої ріки, тієї, яка протікає лісистим схилом Підзорної Труби. Звідти ми почали підніматися до плоскогір'я, попередньо повернувши ліворуч.

Спочатку нам було дуже важко йти, бо ґрунт був в'язкий, до того ж довкола було багато болотистих рослин. Та чим далі вверх, тим твердішав ґрунт, ставав більш кам'янистим, рослин дедалі меншало. Ми йшли до найкращої частини острова. Трави тут не було, замість неї землею стелився пахучий дрік і квітучий чагарник. Поміж заростями зеленого мускатного горіха подекуди вивищувалися руді колони струнких високих сосен. Вони кидали довгі широкі тіні. Запах