Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

булавою і вдар їх, щоб розбити. Дідусь закричить: «Хто там?» А ти сміливо відказуй: «Я, дідусю, я іду до тебе на послугу!» Тоді він поведе тебе туди, де ми будемо у ряді поставлені, і всі будемо, як одна: і лице, і одежа, і черевики, і все, все буде, як у однієї. А я буду стояти така-то від краю, і у мене на лівій нозі буде закаблук набік закривлений. То хоч і з першого разу пізнаєш мене, а не подавай виду: пройди раз і вдруге, немов не знаєш, та придивляйся на кожну. Дід буде на тебе гримати та говорити, щоб швидше вибирав ти свою суджену (а як не вибереш, голова твоя повисне на коляді), але ти не вважай на це і відкажи йому: «Е, дідусю, що ви?.. Це не яблучко з яблуні зірвати: вкусив, гарне – з'їв, недобре – кинув; мені з нею треба буде вік коротати!» На третій раз уже виведи мене. Тепер прощай, моя дружинонько мила!

І полетіла сама.

Він і пішов, куди йому його мила показувала. Прийшов до двору дідусевого, а коло стовпів ворітних прив'язані були два леви. Як тільки уздріли вони його, так і кинулися на нього з ревом. Він на них як крикне:

– Мовчіть, прокляті люті звірі! Я йду до дідуся на послугу.

І пропустили вони його. Прийшов він до дідусевого будинку та як замахнувся своєю булавою, як гупне у двері, – вони і розлетілись.

– Хто там? – питає його дідусь.

– Це я прийшов на послугу!

– Пора, пора, козаче. Ну, ходім же, вибиратимеш свою суджену; та гляди: як не вибереш – твоя голова отам, на коляці, повихається.

І пішли. Вийшли вони на леваду. Там стояли всі дванадцять, усі, як одна. Купців син відразу замітив свою суджену, але не подав у цьому виду. Пройшов раз – не вибрав. Дідусь і каже:

– Що ти даремно ходиш? Хіба не сподобав ні однієї? Вибирай пошвидше!

– Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірвати: добре – з'їв, а недобре – кинув; мені треба з нею вік коротати.

Пройшов і вдруге – теж не вибрав. Дідусь іще дужче гримнув на нього. А купців син тієї ж йому відказав:

– Е, ні, дідусю! Мені з нею цілий вік коротати!

На третій раз пройшов купців син і вивів свою милу.

– Ну, добре, пізнав! Піди ж ти та погуляй сьогодні – оце й гроші тобі; а завтра приходь знов сюди: як вибереш до трьох разів – твоя буде; не вибереш – твоя голова буде теліпатися на коляці.

Купців син, узявши гроші, пішов гуляти. Гуляв, гуляв, а опівночі прийшов до своєї милої ночувати. Мила дала йому вечеряти та й каже:

– Ну, добре, що сьогодні щасливо день пройшов. Дай же Боже, щоб іще два так пройшли. Лягай же, моя дружинонько, отут знову під лавкою та мовчи, мов тебе й нема тут, що б ти не почув, що казатимуть.

Тільки що вони полягали та світло погасили, аж ось знову летить від дідуся вістовий. Прилетів та стук-стук у віконце:

– Наказав дідусь, щоб назавтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по срібному прутові.

І полетів.

– Ну, тепер, моя дружинонько мила, треба про день дбати.

Скувала зараз йому срібну булаву і наказує:

– Підеш же ти завтра знову тією дорогою, що й сьогодні йшов. Як дійдеш знов до воріт і будуть на тебе кидатися леви, ти знов закричи на них: «Цитьте, прокляті звірі! Я йду до дідуся на послугу». Вони тебе і пропустять. Як прийдеш до дверей (вони на завтра ще кріпше будуть зроблені), якомога дужче замахнися, щоб розбити їх. Як розіб'єш, дід закричить: «Хто там?» – ти відповідай: «Я, дідусю, я; іду до вас на послугу!» І поведе він тебе знов туди, де ми будемо у рядочок поставлені, і я буду стояти така-то від краю, і на лівій нозі мізинець буде зігнутий. Ти хоч і спершу мене замітиш, але не виводь від першого разу, а пройди раз і вдруге, а втретє вже виведи. А як дідусь буде на тебе гримати, ти йому якомога сміливо відказуй те, що й сьогодні відказував.

Назавтра, як світ у вікно, попрощалась вона з ним і полетіла. Пішов і він туди. Як дійшов до воріт, то на нього леви й кинулись і заревли. А він на них:

– Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.

І пустили вони його. Як дійшов до дверей, як замахнувся булавою, як ударив, – так двері й розлетілись.

– Хто там? – кричить з будинку дідусь.

– Я, дідусю, я іду до вас на послугу.

– Пора, пора! Ну, ходімо ж, вибиратимеш свою суджену; та гляди, не вибереш – до тих одинадцяти голів, що теліпаються на коляці, прибавлю твою, дванадцяту.

– Авжеж, дідусю, ваша воля.

Пішли. Прийшли знов на леваду, де стояли в ряду дванадцять дівчат. Купців син відразу замітив свою суджену, але пройшов раз, не вивів її, пройшов удруге – теж не вивів. Дідусь на нього гримає:

– Що ти, такий-сякий! Хіба не вподобав ні єдиної з усіх?

А він знову відказує:

– Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірвати: добре – з'їв, недобре – кинув; мені треба з нею вік коротати.

На третій раз вивів він.

– Ну, добре! – каже дідусь. – Іди ж ти тепер гуляй, а завтра приходь: як вибереш іще завтра – буде вона тобі.

Та й дав йому багато грошей. Купців син гуляв, гуляв, а з півночі знову приходить до милої. Повечеряли й лягли відпочивати. Тільки що вспіли світло загасити, летить вістовик від дідуся. Постукав у віконце та й кричить:

– Наказав дідусь, щоб назавтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожній було по золотому прутові.

– Добре! – відказала йому.

Зараз скувала вона милому золоту булаву та й каже:

– Гляди ж, моя дружино, роби й тепер усе так, як і в перші два рази. Прийдеш до воріт, те ж скажи на левів; прийдеш до дверей, розбий їх булавою; як будеш вибирати, пройди два рази, а на третій раз уже вибери.

Ранком мила його знов полетіла. Пішов і купців син туди. Приходить до воріт – леви знов на нього кинулись. А він і крикнув на них:

– Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.