Читати книгу - "Казки"

«Як мені його розважити?» — думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває в цієї квітки. Це помітив і жайворонок, і хоч він знемагав від спраги і обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.

Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жалібна — «пік-пік», — маленька голівка схилилася до квітки, і серце пташки розірвалося від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилася додолу, знесилена й сумна.

Тільки наступного ранку прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

Потім викопали гарненьку могилку і прикрасили її пелюстками квітів. Тіло пташки поклали в гарну червону коробочку: її пишно поховали, бідну пташку. Поки вона жила й співала, про неї забували — залишили її умирати в клітці від спраги, — а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози.

А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка більше за всіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

Що не зробить старий — все гаразд

Хочу я розповісти тобі одну історію, яку сам чув, коли ще був малий, і щоразу, коли я її згадую, вона здається мені все кращою й кращою. Адже і з історіями трапляється так, як з багатьма людьми: вони стають з роками дедалі кращими, і це дуже добре!

Ти, напевне, бував на селі? Отож ти бачив старі-престарі хатинки під солом’яними стріхами? Мохом і травою поросли дахи, а на самому гребінці у них гніздо лелеки, без лелеки не буває. Стіни нахилилися, вікна низенькі; тільки одне з них відчиняється. Хлібні пічки випинають наперед свої товсті черевця, і бузина звисає через тин. А там, де є невеличка калюжка води з качкою і каченятами, вже напевне похилилась і покручена верба. Та ще, звичайно, є на ланцюгу пес, який на всіх гарчить.

Саме така хатинка стояла в одному селі, і в ній жили старенькі селяни — чоловік і жінка.

Та хоч яке маленьке було їхнє господарство, а все ж таки вони мали дещо і навіть могли й іншим позичити.

Це була конячка, яка паслася на траві біля придорожньої канави.

Старий їздив на конячці до міста, часто позичав її сусідам, ну, а ті, відомо, за послугу віддячували послугою! Та для них, проте, було вигідніше продати або проміняти цю конячку і купити щось корисніше і потрібніше.

Тільки на що б таке?

— Ну, на цьому ти, старий, більше розумієшся! — сказала жінка. — Зараз ярмарок у містечку, їдь туди та й продай конячинку або вигідно виміняй! Ти хоч що зробиш — завжди добре! Їдь на ярмарок!

І вона пов’язала йому на шию хустку — це вже вона вміла робити краще за чоловіка, — зав’язала її подвійним бантом, і вийшло дуже гарно. Потім почистила капелюх старого долонею і поцілувала його. От і поїхав чоловік на конячці, яку треба було або продати, або проміняти. Авжеж, старий на цьому розумівся!

Сонце припікало, на небі хоч би хмаринка!

Шлях аж курився, бо на ярмарок поспішало багато людей! Хто конем, хто гарбою, а хто й на своїх на двох — пішки.

Спека була страшенна, а ніде ні кущика тобі, ні тіні.

Йшов по дорозі якийсь чоловік і вів корову. І така вона була хороша, якою тільки може бути корова! «Напевно, й молоко вона дає хороше! — подумав селянин. — Оце б помінятися!»

— Гей, ти, чоловіче з коровою! — гукнув він. — Поговоримо трохи вдвох! Бачиш мою коняку? Я гадаю, вона коштує більше за твою корову. Та про мене! Мені більше потрібна корова. Міняймося?

— Гаразд, охоче! — відповів хазяїн корови, і вони помінялися.

Справу було закінчено, і старий міг повернутися додому, адже він виконав те, що хотів. Та якщо він вирішив побувати на ярмарку, то вже треба побувати — хоча б для того, щоб подивитися ярмарок!

І він пішов далі зі своєю коровою.

Йшов він швидко, і корова йшла швидко, і невдовзі збоку на шляху побачив чоловіка, який вів вівцю. Вівця була добра, гладка, вовна густа.

«Отаку я мав би охоче! — подумав старий. — Трави їй вистачало б на нашому краю рівчака, а на зиму її можна було б взяти й до хати. Справді, нам зручніше тримати вівцю, ніж корову. Чи не помінятися?»

Що ж, хазяїн вівці залюбки погодився. Вони помінялися, і старий пішов далі зі своєю вівцею.

Раптом коло перелазу він побачив чоловіка із здоровенним гусаком під пахвою.

— О, важкеньке те, що ти тримаєш! — сказав старий. — Тут досхочу і сала, і пір’я. А добре було б помилуватися, коли б стояв цей гусак на прив’язі коло нашої калюжки. І старій моїй було б для кого збирати недоїдки. Вона частенько каже: «От якби у нас був гусак!» Тепер вона матиме його! — Хочеш мінятися? Я дам тобі за гусака вівцю ще й спасибі в додачу!

Звичайно, той охоче погодився, і вони помінялися. Старий поніс гусака.

Уже недалечко від міста, коло міської застави, була страшенна тіснява та штовханина і від людей і від худоби. Натовп розтягнувся по шляху аж до рівчака, до городу сторожа. На городі ходила курка, її прив’язали, щоб вона з переляку бува не втекла.

Курка була куцохвоста, підморгувала одним оком, і здавалося, що вона дуже гладка. «Кво-кво», — казала вона. Що вона думала при цьому, я не знаю, але старий тільки побачив її, як подумав: «Кращої за цю курку я ніколи не бачив! Вона навіть ліпша за попівську квочку — от її я б узяв! Курка завжди знайде собі зернятко, вона сама зможе себе прогодувати. Я гадаю, це буде дуже добре, якщо поміняю на неї гусака».

— Може, поміняймося? — спитав він хазяїна курки.

— Помінятися? — спитав той. — Чого ж, я не проти! — І вони помінялися. Сторож узяв гусака, а старий поніс курку.

Старий зробив немало справ по дорозі до міста, а спека стояла страшенна, і він заморився. Не завадило б зараз чогось перекусити та випити. Тут саме й корчма трапилася, — до неї старий і попрямував. Звідти в цю мить виходив парубок з повнісіньким лантухом, вони й зіткнулися у дверях.

— Що це в тебе? — спитав старий.

— Гнилі яблука! —