Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Цією книгою я й спробував (а як вийшло — судити читачам) відповісти численним авторам листів на запитання, адресовані безпосередньо мені — колишньому військовому розвідникові «Голосу». І все ж розмова залишилася незакінченою. Не всі відповіді вклалися в рядки документальної повісті. Є листи, цікаві самі по собі: за ними — людські долі.

… Кінець робочого дня. Виходять останні відвідувачі. Порожніє наш освітянський вулик. Сьогодні нема засідань, зустрічей. Ми залишаємося самі. Я і моя «аудиторія», мої невидимі, незнайомі кореспонденти. Я знаю: з багатьма подружуся, багато хто стане для мене близьким, рідним. Які вражаючі долі часом таять аркушики, наспіх вирвані з учнівського зошита.

«Пише Вам з Ростова донька солдата, який загинув у Вітчизняній війні, — Варфоломєєва Лідія Яківна. Загинув мій батько Яків Федорович на Курській дузі й похований у місті Курську (воїнське кладовище, могила № 133). І ще загинули в цій війні всі брати батька — Григорій, Кирило, Іван, Микола. Загинув і мамин брат — «безвісти пропалий» Анатолій Хмарський. А мій рідний брат Олександр Якович повернувся, але незабаром помер від ран».

Ліді було всього десять років, коли почалася війна. «Я бачила, як фашисти мучили, вбивали людей».

П'ять фронтових повісток, шість похоронних зберігається в домі Варфоломєєвих…

Горе, тяжкі втрати не зломили Варфоломєєвих, ще більше зблизили з людьми, з великою радянською сім'єю. Звідси і радість за живих розвідників з групи «Голос», і бажання виростити сина справжнім патріотом. «Виховую сина. Він уже має приписне свідоцтво. Вже, по суті, солдат. Як я хочу, щоб мій син ніколи не знав цих жахів війни. Але якщо доведеться захищати нашу любиму Вітчизну, щоб був мій син таким же, як Олексій Шаповалов, як Юзеф Зайонц, як Ася Жукова. Сміливим, чесним, справжньою людиною».

Я відповів Лідії Яківні й отримав від неї ще один лист: «Першого травня їздила в місто-герой Волгоград, була на Мамаєвому кургані. Привезла звідти пригорщу священної землі».

Як не гордитися такими людьми!

А цей лист з Одеси. Зд кожним рядком відчувається сильний характер, мужність, стійкість:

«Я теж у роки війни була в розвідці. На фронт пішла добровільно. Звідти направили на навчання. Спецкурс. В серпні 1942 року в складі жіночої спецгрупи висадилася в районі Березіна. Було нам, трьом дівчатам, по 20 років на той час. Гітлерівці чекали групу на місці висадки, але нас вітром знесло. Схоплені були двоє. Третя, Артемова, врятувала рацію, шифр, зброю, гроші. Поранило її вже в партизанському загоні. Ми не зізналися фашистам ні в чому. Вони так і не взнали справжніх наших імен. Мою подругу відправили до Німеччини, а мене чекала страта.

У Варшаві, в тюрмі, я захворіла сипняком. Доктор Новицький, медсестра Путіловська і сотні інших врятували мене від смерті. Я нічого про них не чую, не знаю, як їм сказати «спасибі». Пам'ятатиму їх все життя…

Якщо будете в Польщі, можливо, Ви їх зустрінете. Будьте ласкаві, подякуйте за мене. Бажаю Вам щастя і сім'ї Вашій».

… Живе в Одесі жінка. Серце дає себе знати. Ночами сняться табірні кошмари. Чи знають діти, хто, яка людина вчить їх любити Вітчизну? Вчить кожним прожитим днем, всім своїм життям-подвигом…

В освітянських справах мені доводиться багато їздити по країні. Бував не раз і за кордоном. Тут я зупинюсь лише на тих зустрічах, що мають відношення до нашої повісті.

Влітку 1971 року газета «Труд» (орган Центральної Ради професійних спілок Болгарської Народної Республіки) опублікувала скорочений варіант книги «Пароль «Dum Spiro…».

А незабаром на запрошення окружного комітету Димитровської спілки молоді міста Торговище я провів кілька тижнів у Болгарській Народній Республіці.

Напередодні Софійське телебачення показало фільм про нашу розвідувальну групу. В містах Торговище, Русса, Софія — усюди, де мені доводилось виступати у ті дні, приємно вражав гарячий інтерес болгарської молоді до історії, окремих епізодів Великої Вітчизняної війни, до діяльності групи «Голос».

Запам'ятався під час однієї з таких зустрічей виступ вчительки з символічним ім'ям Руска Ненова: «Для наших дітей радянські воїни — герої Великої Вітчизняної війни — зразок мужності, пролетарського інтернаціоналізму не на словах, а на ділі. Ми, — сказала вона, — ніколи не забудемо, кому насамперед зобов'язані своїм визволенням, вільним і щасливим життям».

В Угорщині, де мені довелось побувати наприкінці 1973 року, я зустрічався з ветеранами Вітчизняного фронту, з офіцерами і солдатами прикордонних військ.

У Будапешті про Грозу, Грушу, Ольгу розпитували, як про давніх і добрих знайомих. Цікавила угорських друзів і доля наших польських побратимів — Зайонца, Бохенека, Тадека. Кожна така поїздка, кожна зустріч з молоддю чимось збагачує, залишає певний слід у серці. Проте з усіх — найбільше вкарбувались у пам'яті чілійські зустрічі. На споминах про них — відблиск недавніх трагічних подій.

У складі делегації Міністерства освіти СРСР я вилетів до Чілі в березні 1972 року на запрошення їхнього Міністерства народної освіти.

Москва проводжала нас снігом, Алжір зустрів розпалом весни, Дакар — тропічною спекою. В Сантьяго ми прибули у перші дні осені.

Працівники Міністерства народної освіти Чілі прагнули якомога більше показати нам, ознайомити з тими прогресивними зрушеннями в країні, які відбулися за час владування уряду Народної єдності. Ми багато їздили по країні, мали цікаві зустрічі з комсомольцями і комуністами Чілі. Та найбільше запам'яталась одна. Про неї хочу розповісти докладно.

Товариш Рауль — відповідальний працівник Міністерства народної освіти, член Комуністичної партії Чілі — запросив членів нашої делегації до себе в гості. Зустрічала нас вся сім'я Рауля: дружина, двоє синів, донька і невістки. Дружина і старший син — комуністи. Всі інші члени сім'ї — комсомольці. Рауль-молодший — студент університету, автор сатиричних малюнків і текстів до плакатів, щось на зразок наших «Вікон РОСТа».

У Раулів ми одразу відчули себе, як вдома. На столі традиційне червоне вино, гостро приперчені національні страви. Після обіду господар «пригостив» нас імпровізованим концертом. Кімнату заповнили гортанні голоси індійців — здавалось, співають якісь небачені птахи, вплітаючи свої мелодії у вічну пісню океану. Одна мелодія змінювала іншу, і тут на крилах пісні залетіла до гостинної оселі наша «Катюша»…

Ми співали «Підмосковні вечори», «Хай завжди буде сонце», «Дивлюсь я на небо». Остання — дуже сподобалась Раулю.

— На схожий мотив співається одна із пісень Гарсії Лорки, — сказав він.

Гарсіа Лорка… На якусь мить тривожна тиша запанувала в кімнаті. Донька Рауля Долорес — їй ішов 18-й рік, і, мабуть, серце не одного комсомольця полонили чорні очі красуні —