Читати книгу - "Купеля"

за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викресленими з життя роками, прожитими з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. Із сумом згадав Стася. «Якщо син зрозуміє мене, то буде приїздити, — заспокоїв він себе. — Повинен зрозуміти рано чи пізно».

Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича, як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік усміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, випадкова зустріч із якою була призначена долею…

Розділ 45

Це був насправді дивовижний день.

Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.

— Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? — він подивився на жінку. — Я, до речі, також хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.

— А пиріжки? — розгубилася жінка. — У мене нема чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з порожніми руками.

У цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».

— Купимо щось по дорозі, — знайшовся першим Максим Іванович.

— Можна купити, — підтримав його Андрій Андрійович. — Коли ви плануєте від’їхати?

— Ми? — перепитав друг. — Ні, любий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.

Андрію Андрійовичу й справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.

— А далеко їхати? — заради пристойності запитав він.

Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони в те село, де наколобродив його Стась!

— А в цієї дівчини Соні яке прізвище? — запитав Андрій Андрійович.

— Агафонова, — відповіла Людмила Орестівна. — А що? Ви її знаєте?

— Та… ні, — зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.

Максим Іванович поглянув на друга та з його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.

…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з ущент розбитою дорогою, та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо ж натерпілася вона від витівок Стася. Андрій Андрійович іще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе, принаймні попросити вибачення за сина.

Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона мала стомлений вигляд. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут іще треба було нагодувати непроханих гостей і вирушити в дорогу. Андрію Андрійовичу хотілося вкласти спати в ліжко цю жінку, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.

Людмилу Орестівну заколисувало на м’якому сидінні автівки. Тепло вкрай її розморило, і вона відчула, як утома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона заплющила очі, щоб хоч на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке й тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», — подумала жінка, засинаючи.

Розділ 46

Якесь недобре передчуття з’явилося в Льошки ще тоді, коли при виїзді з міста Стась зупинив джип біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки й швидко пішов до садиби. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений із пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льошка подумав, що Стась набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Хлопець потайки кидав погляди на Стася та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було помітно, що друг замислив щось лихе, і це лякало Льошку.

— Стасю, — звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. — Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?

— А ти не здогадався?

— Бачу, що в село. Але навіщо?

— Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.

— Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж її батьки — дуже впливові люди не лише в нашому місті, а й у столиці. Принаймні я таке чув.

— Правду чув, — сказав із посмішкою Стась. — І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка — класна кобила. Згоден.

— Чому ти її відфутболюєш?

— Шкода Ірку?

— Деякою мірою так.

— То бери її собі, мені для тебе її не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових і багатих родичів.

— Та ну тебе! — Льошка махнув рукою та дістав гумку. — Я до нього по-доброму, а він…

— Льошко, я теж про тебе піклуюся, — з іронією промовив Стась, — навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. Та ще й задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.

— З тобою неможливо розмовляти.

— Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.

— Облиш цю Соню. Як на мене, ми вже вдосталь там нарозважалися, час спинитися.

— Дякую за пораду! Красно дякую! — кривлявся Стась. — Але не можу, Льошко, хоч трісни! Не можу — і все!

— Вона ж тебе відшила, ти залишився без класної тачки, впав у немилість батька. Тобі замало пригод? Не потрібний ти Соні — це ясно як божий день.

— Побачимо, — протягнув Стась і примружив очі. У них було щось хижацьке.

Розділ 47

Із Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть усі жарознижувальні пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що не лише нутро палає жаром, а й п’яти горять. Та найбільш неприємним було те, що Софійку швидко