Читати книгу - "Чорна дошка"

— Ой, соколи, із ким же ви воюєте? — питала бабця, захлинаючись слізьми, а в одвіт скрегіт зубовний — гніваються хлопці, що вона верещить. Так і хочеться спинити її голосіння.

Один із вояків зиркає швидко на Калюжного, той блимає очима, і вояк підстрибує до бабці. Уже замахується прикладом, як йому навперейми виринає Дмитро. Удар приходиться по плечу глави сімейства. Бабця зойкає й скімлить уже тихо. Дмитро зціплює зуби та гнівно зиркає на солдата, який йому й у сини згодився б — не старший од двадцяти.

Червоноармієць відходить й береться за своє — тикає штиком, припнутим до гвинтівки, у ліжка.

— Піду я в льох, чи шо? — каже Заболотний і вихором вилітає із хати.

Ярина прислухається. Чує, як дуднять його кроки за стіною. Чує, як Заболотний спускається в підвал — гуп-гуп-гуп по щаблях. Чує, як він там борсається та вовтузиться, як за мить починає бадьоро лаятися. «На таємну ляду натрапив», — здогадується Ярина і переводить блискавичний погляд на Дмитра. А той стоїть, мов скеля, мовчазний та понурий. Хоча також прислухається до відлуння з сіней. Думає: «Ач, як вчасно переховали. Дякую, Іване, дякую, Паламарчуків сину».

— Самі віддаватимемо лишки чи нас примусите горби гнути? — запитав Калюжний, шкрябаючи пальцем непокритий стіл.

— Так ви ж геть усе минулого разу вивезли, побійтесь Бога, навіть реманент забрали, — монотонно промовив глава сімейства, підходячи ближче до корови. Він погладив худобину, бо та тупцяла знервовано на місці. Нашвидкуруч змайстрована загорожа тріскотіла під натиском Плями.

— Усе, кажете, минулого разу вивезли… угу-угу, — насмішкувато зауважив Степан Калюжний. — І, кажете, лишків немає?

— Немає в нас ніяких лишків, — зопалу закричала Ярина, а тоді, наразившись на стрімкий погляд Калюжного, мало не прошепотіла: — Минулого разу все забрали. Лишилось лиш дітям, аби голодними по селу не бігали. А нового за місяць не виросло.

До хати зачовгав обплутаний павутиною Заболотний.

— У них там у підполі ще один підпіл. Яма на мішків зо двадцять буде.

— То тягни їх сюди, — скомандував Калюжний і аж встав зі свого місця на радощах.

— Так нема чого тягти, вже витягли, — Заболотний кинувся до Дмитра й схопив його за обшлага. — Куди дів, сучий сину, де сховав?

Терновий з опущеною головою важко дихав і не зводив очей з Калюжного. Спостерігав за чекістом з-під насуплених брів. Стискав кулаки, аж хрускіт йшов, а тоді од відчаю вчепився за край столу, аж побіліли йому пальці, тримався, щоб не наскочити на гнобителів. Знав же ж, наскочить — тут його й покладуть. Серце йому сіпалось у різні боки, хотіло вилетіти, аби не пектись оце довго, аби не відчувати той біль і ту неможливість зарадити нужденним.

— Куди сховав? — сходив піною Заболотний.

— З’їв, — пробурмотів Дмитро. — Цілісіньку оце ніч їв та й подужав усі ті двадцять мішків, про які ви, шановний товаришу, говорите. Бачте, яке пузо наросло. — Дмитро постукав долонею по ввіпнутому животу.

За такі слова Заболотний вцідив Дмитрові в щелепу, а той геть не похитнувся, витер кров з розчавленої губи й продовжував дивитись на Кузьму, на його перекошену губу, яка взялась посинілим шрамом. Оце ж він, цей шрам, йому саморучно й приліпив, ще як хлопцями були. За діло, по справедливості. «Ич, хоче й мені таке зробити, — думав Дмитро, свердлячи банькатими очима Заболотного, — а не виросли ще кулаки, аби мені таке саме зробити. Хіба коцюбою врізати».

— Кузьмо! — загорланив Калюжний.

Заболотний стрепенувся, як кріль перед різником, знехотя підійшов до головного, всівся йому мало не в ногах — на невеличкий ослінчик. Слухав понуро.

— Охолонь, — наказав тихо й тут-таки знову гукнув: — Хлопці, ну шо там?

Два горлохвати саме примусили бабцю підвестись та обмацували тонкий, напханий соломою матрац, а тоді перейшли й до обмацування самої бабці і робили це з неабияким зухвальством.

— Сподіваюсь, ви це робите не задля втіхи, — засміявся з власного дотепу чекіст, і його сміх підхопив Кузьма Лукич, як шакал підхоплює гниль різну, яку лишає сильний хижак.

Шукачі знайшли в бабці в пазусі кисет, а в кисеті, ти диви, — зерно.

— Єсть! — закричав радісно вояка. — Єсть, товаришу Калюжний, знайшли, — і, висипавши те зерно на долоню, підніс його близенько до Степана.

У того розширились ніздрі, затрепетали, налились кров’ю вузькі очі. Обличчя зробилось багряним, як оте їхнє знамено, що із ним тиняються по селу, припнувши до підводи. Вибив одним рвучким ударом із долоні ті зернини. Вони розлетілись хатою. Малий Юстин, ставши навкарачки, почав їх визбирувати. Буксирівець, що знайшов скарб, стояв перед розлюченим командиром, ні риба ні м’ясо, й здавалось, навіть у нього підігнулись коліна. Усі думали: «Зараз почнеться», але Калюжний опанував свій гнів і заговорив досить розмірено, ходячи хатою й наступаючи чобітьми на ті розсипані зернини. Вони тріщали як під сильним пресом, зойкали скалічені, лущились. Андрійко не міг відвести завороженого погляду від цих командирських чобіт.

— Минулого разу, кажете. Усе, кажете, вивезли? Так минулого разу я добрий був… — він підійшов близько-близько до Ярини. — Добрий був якогось біса… — Калюжний підніс руку до обличчя і понюхав той палець, яким шкрябав стіл. Далі вів, звертаючись виключно до Заболотного. — От, ви знаєте, товаришу Кузьмо Лукичу, що колись давно у Європі діяла така собі інквізиція. Така сильна-сильна, потужна й страшна організація. Каральний орган, якщо перекласти нашою мовою. Орган держбезпеки, — і він кілька разів пхикнув, ніби йому в ніс потрапив комар і він його намагається вичовпти.

— Шо-шо? — нашорошив вуха Заболотний. — Де-де?

— У Європі, — сумно відповів Калюжний, і в його очах застрибали вогники. — В Іспанії, Італії, Німеччині.

Начальник впритул подивився на Лукича, аж той розстебнув верхній ґудзик експропрійованої в когось вишитої сорочки — так його раптово кинуло в піт.

— Ну, ну, знаю, знаю, — затарабанив він і потягнувся обличчям до Калюжного.

— Ви продовжуйте, — дав наказ буксирникам, і ті взялись далі перевертати все догори дриґом.

Сам повернувся на місце та, одвівши від Заболотного очі, втомлено роздивлявся райські яблучка між шибками. А тоді додав суворо. У голосі бринів такий метал, що помічники на хвилю припинили працювати, аби не спричинити бодай якогось зайвого шурхоту. У повній тиші прозвучало:

— Спалювали відьом на вогні, — й потяг донизу кінчики губ, при цьому здіймаючи вгору брови. Ніби дивувався сказаному. — Спалювали їх, бо вони, вражі дочки, зваблювали у власних цілях чоловіків. Звабить заради вигоди, а тоді думає, що все їй минулося. Ан, ні, були сильні люди, що за тими відьмами слідкували,