Читати книгу - "Ляля"

* * *

У свою чергу дядько Мацей зі своєю шизофренією й бездоганною німецькою теж виявився небезпечним. Якось уранці прогулювався під вікнами. І треба ж було, щоб один з німців саме голився й на нещастя вихлюпнув мильну воду за вікно, обливши дядька з голови до ніг. А що дядько вчився в Мюнхені й багато чого навчився від своїх товаришів, то так вилаяв офіцера, що того аж заціпило від образи. Таким чином стався міжнародний конфлікт. Рудий фельдфебель прийшов як посередник і пояснив, що їм однаково, вони, мовляв, знають, що дядько несповна розуму, але справа серйозна, бо це бачили якісь чужі німці, і дядькові доведеться пересилити себе й перепросити. Бідолашний шизофренічно-сифілітичний дядько Мацей! Увійшов до кімнати, спинився на порозі, а німець, що його вилаяли, чемно підвівся з фотеля, кивнув головою, мовив «Gut, gut», і таким чином справу було залагоджено.

* * *

На Юлека теж не надто можна було покластися. Мужики його не дуже поважали. Бо що тут скажеш — хіба для найрозумнішого навіть селянина щось значив літератор, перекладач із французької? Бабуня перебиває мене й вигукує: — Ще й як значив, то були лисівські мужики! Вони книжки поважали, а хто поважає книжки, той і письменників поважає. Приміром, Тарапата Великий. Тарапата Великий (на зріст понад два метри, на відміну від Тарапатки) був столяром. Тяжко слабував на астму, і робота йому не дуже вдавалася, жив він поганенько. Зате любив книжки. Приходив до маєтку й позичав, одну за одною, повертав їх завжди в ідеальному стані, іноді здавалося, що в кращому, ніж вони були до того — але, може, із книжками так буває? Вони віддячують охайним виглядом тим, хто читає їх з пієтетом? Хай там як, а Тарапата Великий завжди приносив їх у своїх здоровенних лаписьках, схилявся перед дверима до бібліотеки й заходив до неї, мов до костьолу. Довго роззирався, старанно вибирав нові книжки і, дихаючи важко, як усі астматики, повертався до своєї хати. Іноді затримувався на якісь чверть години, провадячи вчені диспути з батьком. Він мав дуже цікаві погляди, які свідчили про його непересічний розум і проникливість. А Юлека не поважали не через те, що він письменник, а тому, що він був міщухом і геть не знався на сільських звичаях. Коли треба було, скажімо, зорати поле, і я послала Юлека до села, щоб він найняв якогось мужика з кіньми, то він повертався за годину й казав, що нікого не зміг переконати, бо всі страшенно зайняті. А робив він це так: заходив, вітався й питав. Довелося мені самій піти. Я заходила до першої-ліпшої хати, спершу довго балакала з господинею — про погоду, дітей, про курей, здоров’я, тоді довго з господарем про те саме і, нарешті, уже майже виходячи, питалася, чи не мав би він завтра часу прийти з конем і виорати. А мужик на те, що звісно, прийде, виоре. Бо спершу треба було поговорити, а не отак просто з мосту. На селі люди ніде не поспішають, увічливість дуже цінується. Селяни, як і всі вбогі й зневажені, надають величезного значення своїй гідності.

— Ой, ба.., — кажу, — мабуть, я справді Юлекове втілення, бо теж із мужиками не даю ради. Маю на увазі селянський стан, — додаю, вловивши у своїх словах підозрілу двозначність.

Розділ XIV

Споночіло. Ми збиралися грати в «Героїв меча та магії», але Бася сидить на ліжку й фарбує нігті.

— І що, знову скажеш, що я скидаюся на п’ятирічну дівчинку, яка нафарбувала собі нігтики матусиним лаком?

— Матусі-стриптизерки, — уточнюю я. — Звичайно. Кожен, хто побачив би твої ніжки, сказав би те саме.

Бо справді, при своїй геть недитячій фігурі Бася має маленькі ніжки й лапки, закінчення кінцівок, які викликають ніжність і виглядають, мов їх пересаджено від дитини.

— Слухай, а хто утримував твою бабусю під час війни? Юлек?

— Басю, ти неправильно ставиш запитання. Правильно буде так: «Кого утримувала твоя бабуся під час війни». Батька, матір, бабусю, тітку Сашу, тітку Єву Мехову, дядька Мацея та Юлека. І два доми, тобто маєток у Лисові й помешкання в Кельце. От лише квартиру в Кельце до часу, бо вона опинилася в межах гетто, отож німці її забрали і як відшкодування дали квартиру якихось євреїв.

— І вони там жили?

— Ні, тримали речі, проте жили в Лисові. Зрештою, під кінець війни цей будинок згорів і все пішло за димом. А із цим переселенням теж було цікаво.

— Тобто?

— Як тобі відомо, моя прабаба...

— Ірена?

— Та-а-ак, Ірена, прекрасно володіла кількома мовами, зокрема й німецькою. Отож, коли вона довідалася, що помешкання з усім рухомим майном, меблями, книжками й різним дріб’язком, зайняла німецька влада, прабаба вирішила піти до гестапо й влаштувати скандал своєю бездоганною німецькою. Звичайно, її намагалися відмовляти від такого наміру, але ти ж знаєш жінок із моєї родини... Вона елегантно вбралася, мабуть, перехрестилася перед виходом, проте так, аби ніхто не помітив, і пішла. А якщо ти знаєш жінок з моєї родини, то знаєш і те, що не вдатися їй це не могло. Вона влаштувала скандал, і гестапо... смішно, але я говорю про гестапо як про якусь особу, а це все чиновники, сторожі, охоронці й так далі... ну, байдуже. Гестапо виписало їй посвідку, що прабаба має право забрати всі речі й перевезти на нове місце. На додачу до неї приставили молодого офіцера, що мав простежити за всіма формальностями. І от моя прабабця йшла містом із гестапівцем, а тоді ще й з дочкою, німець з одного боку, донька — з іншого, сором невимовний. Дорогою найняли якусь підводу, отож до них долучився візник і двійко вантажників, і всі вони разом перетнули місто, проминули ворота гетто, дійшли до синагоги, яку, мабуть, зруйнували, а може, лише осквернили, гарне мені «лише»... Коли ввійшли до квартири, виявилося, що її вже добряче сплюндровано. Дверцята однієї з київських шаф були виважені багнетом, хоча в замку стримів ключ. Прабаба не гаючись влаштувала нову бучу й зажадала відшкодування. Офіцер, який був молодим, ввічливим і трохи переляканим, пообіцяв одну з конфіскованих єврейських шаф, звісно, без вмісту,