Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

носила чорну сукню з глибокими вирізами, на пальцях мала золоті персні, на шиї важкі прикраси, була ретельно фарбованою, дещо розгубленою й мрійливо дивилася в бік моря. Друзі сиділи поряд із нею за столом, не знали, куди подіти руки, нервували й пітніли. Удова запропонувала відкоркувати вино, спочатку за діло взявся Бодя, вино вислизало йому з рук, пляшку забрав Вєтал, але теж марно, удова лише махнула рукою й дістала звідкись із серванта недопиту горілку. Друзі випили й з ходу сп’яніли. Жінка багато курила, розпитувала їх про школу й розповідала про особисте життя.

Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера. «Ви не знаєте, що таке флот, – говорила, – цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, – вона закинула ногу на ногу, і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, – ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання, – жінка нахилилася, і друзям аж дух забило від того, що вони побачили, – потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млість нерозділеної жаги, знаєте що це таке?» Друзі кивали головами. Жінка розповідала їм про підводні човни, про порожні казарми, солоні бризки й сонячні переливи, казала, що приїжджає тепер щороку до Криму, навесні, коли нікого немає, і згадує все, що було з нею доброго.

Друзі теж навперебій почали розповідати чорній вдові про життя, говорили, аби вона не думала, що вони зовсім нічого не розуміють, що у свої шістнадцять вони неодноразово випробовували долю на міцність, що на їхньому рахунку десять пограбованих тютюнових кіосків і сотні крадених мобільних телефонів, що вони знають справжню ціну любові й вірності та що мерехкий солодкий світ криміналу навчив їх ставитися до жінок жорстоко, але справедливо. Після цього Бодя на мить утратив координацію й звалився зі стільця, а Вєтал побіг ригати в душ. Але жінка дістала ще горілки, і їхня некваплива дружня розмова потекла далі, і друзі марно намагалися відкрити вино, доки не розбили пляшку, і курили дамські папіроси, і співали разом із жінкою піратських пісень, як справжні морські вовки, валяючись у її теплому ліжку, що пахло парфумами, пудрою та самотністю. До півночі вони встигли трішки протверезіти й почали потроху збиратися, сказали, що мають іти. «Що ж, – сказала жінка, – ідіть. Але в принципі можете й лишитися», – додала вона й вийшла на балкон, підставляючи нічному повітрю своє досить-таки доглянуте шістдесятирічне тіло з теплою м’якою шкірою, з усіма його вигинами й опуклостями, з одягом та білизною. І вітер плутався в її густій перуці, і кораблі сигналили їй із рейду, і вартові віддавали салют, охороняючи брами й вежі, і космонавти, пролітаючи в південному небі, посилали їй привіт через штучні супутники.

А друзі в цей час вирішували, хто з них має лишитися.

Бодя наполягав, що лишитися має він, оскільки це він її зняв, ще там – у магазині. Вєтал не погоджувався й стверджував, що лишитися має він, оскільки саме він щойно розбив пляшку вина. Бодя хитрував і заявляв, що просто засинає й немає жодних сил кудись іти, натомість Вєтал удавався до шантажу й погрожував усе тут обригати.

Урешті, друзі кинулися бити один одного, перевертаючи стільці й громлячи широкі тарілки з емблемами Міністерства оборони, жінка впівока спостерігала за ними з балкона, згадуючи, коли ж ось так востаннє хтось за неї змагався. Суперники натомість зовсім виснажилися, сиділи на підлозі, важко віддихуючись і витираючи сльози. Першим не витримав Вєтал, йому знову стало погано, він вискочив у чорну ніч, вислизнув за прохідну й розчинився в пальмах, посилаючи прокляття всьому жіночому роду й нетривкій чоловічій дружбі. А Бодя залишився, і те, що з ним сталося тієї ночі, заслуговує на окрему оповідь.

Ближче до ранку печальний обриганий Вєтал наткнувся посеред вулиці на їхнього нового чорношкірого приятеля. Той був на італійському мопеді й запропонував їхати з ним до Ялти, аби збути анашу, отриману від молдаванів, оскільки, пояснив, потребує напарника для підстрахування. Вєтал одягнув шолом, усівся на мопед, і вони помчали, розлякуючи по дорозі чайок і кажанів, і вже під Ялтою в’їхали в туман, який огорнув їх теплом, свіжістю й гіркотою.

3

Молдавани жили на автобазі, серед снігів, туманів та поламаних «ікарусів». Автобаза знаходилася на узгір’ї, унизу лежало тепле, беззахисне місто, за ним гостро зблискувала морська поверхня, а вгорі над їхніми молдавськими головами нависав хребет. Вони приїхали на початку червня, бригадою в десять чоловік, їх найняв товстий дивакуватий генерал, котрий будував собі дачу на території лікарні, і поселив на автобазі в гаражах. Закінчити вони мали до жовтня, і спочатку все йшло досить непогано – бригада працювала злагоджено, молдавани поводилися тихо та благочестиво. Але вже в серпні почалися проблеми: генерала прихопила служба безпеки й молдавани залишилися сиротами. Приїхала генеральська донька й сказала почекати, доки все залагодиться. Молдавани вирішили чекати.

Але працювати більше не хотіли. Пекучими серпневими ранками вони вибиралися з гаражів, розвалювалися на старих скатах і гріли свої худі тіла. Під вечір, коли спека спадала, засилали когось одного в долину, до людей, за алкоголем та їжею. Потім довго не спали, дивлячись портативний телевізор під зоряним небом і колючими гірськими хребцями. Плавати не вміли, тому до моря не виходили. Більше того, оскільки документи їхні лишилися в генерала, на очі зайвий раз намагалися не трапляти.

Наприкінці серпня знову з’явилася генеральська донька, сказала, що в тата знайшли другий паспорт, і заплатила частину боргу. Молдавани, у котрих паспортів тепер не було взагалі, не знали, добра це новина чи погана, тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не поверталися. У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на яких раніше, за совка, очевидно, росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, що викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною.

В останні роки фірма збанкрутувала й про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглася вгору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя й лише чекали, коли прийде вересень, а з ним – благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилася. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя й мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту й зелені від