Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

усе було просто – покійна цьотка Ядзя склала заповіт не тільки на користь Марека Зборовського, а частину відписала своїй доглядальниці Ірені. Переписала усе після смерті своєї подруги, яку пережила. Це, звичайно, не входило в розрахунки бізнесового племінника, і в його голові одразу ж виник план.

За кілька хвилин вони сиділи один навпроти одного у салі з роялем. Сервірований Мареком стіл привабив Ірину святковим посудом «Мадонна», який обожнювала пані Ядзя, бо був купленим з-під прилавку, у пані Ксені, комісерової з гастроному на розі колишньої Кутузова-Зеленої, тепер Тарнавського-Зеленої. Були колись такі «усемаючі» пані комісерові, незважаючи на їхнє місце праці у продуктовому чи промисловому магазині. І відтам пані Ядзя завжди приносила різноманітні смаколики та дефіцити.

– Пахне до одуріння смачно, правда, Ірено? – Марек зі спритністю справжнього кухаря, граційно виклав лопаточкою їй на таріль половину омлету з овочами.

– Ой, та то забагато, пане Зборовський! Я хіба лише третинку від цього здолаю…

– Нє, то ви ще просто не смакували! А ну… Скуштуйте. – Він завмер біля неї із заінтригованим виразом обличчя.

Вона відломила шматочок виделкою й обережно поклала до рота.

– І ще помідорчик вкусіть. А ну-ну…

– О-о, пишний омлет! – зі знанням справи похвалила його Ірена. – Але це все одно забагато.

– Та де там! Я ще вам і налию. Ядзя робила вишнівку за старовинною гетьманською рецептурою. То у нас родинне. Я одразу розпізнав.

Ірина посміхнулася. Знайшла перепис у Гуглі. Але він справді називався гетьманським.

– Ну, а тепер за здоров’я, – сказав Марек і цокнув до краю рюмочки кобіти.

– Будьмо, – промовила Ірена.

– Так, гарно сказано.

– Нічого особливого, у нас завжди так тостують, – відповіла Ірина і взялася за лечо, яке Зборовський обізвав омлетом.

У повітрі зависла незручна мовчанка. Обоє зосереджено цокали ножами-виделками, намагаючись приховати некомфортність спільної спонтанної вечері. Першим перервав тишу пан.

– То пані працює вчителькою музики, як цьоця?

– О, то завелика честь – порівнювати мене з нею. Адже вона була відомою піаністкою. Лише через артрит змушена була присвятити себе вчителюванню, – скромно зауважила Ірина.

– Так-так. Чув про це.

– Ви ж були не дуже близькі з вашою тіткою? – для чогось поцікавилася.

– Батьки були. Вони постійно переписувалися. Мама приїжджала сюди у сімдесятих і вже тоді знала, що цьоця Ядзя має намір залишити усе мені. – Тут він поперхнувся і перехилив до дна наповнену рюмочку. – Але то здавалося таким далеким і неймовірним, що я й забув про це думати.

– Чому неймовірним? – здивувалася Ірена. – Ядвіга ж більше не мала ані родичів, ані дітей.

– Так. Але у вашій країні усе можливе. Завтра станеться нова революція, і тобі ніхто ніц не винен. От, хіба пані уявляє, скільки я маю сплатити податків із цього маєтку?! Аж двадцять один процент! За що??? А якщо б іще були якісь спадкоємці?! Ваша держава обдирає не тільки вас. Вона готова роздягти догола кожного, хто має з нею будь-які фінансові стосунки. А особливо отримує спадщину!

– Я, на жаль, зовсім нічого в цьому не розумію. А ви, напевне, економіст? – оказійно поцікавилася вона.

– За фахом я фінансист. Ви вгадали, – враз опанував себе мужчина.

– Працюєте у банку?

– Починав клерком у банку. Згодом виріс до начальника кредитного відділу. Але вже років з двадцять нє-нє. Маю свій бізнес. Відкрив його, ще працюючи там. Колись приготування їжі було моїм хобі, а згодом почало приносити не тільки задоволення…

– Зрозуміло, то от відки пан так чудово готує! Певно, разом із дружиною тримаєте якийсь домашній ресторан?

– Саме так, – усміхнувся він, згадуючи, що починав із маленького бару. – Тільки без дружини. Вона загинула в автомобільній аварії.

– Перепрошую, мені дуже прикро, – зніяковіла Ірена.

– Нічого. Це було дуже і дуже давно. Відтоді я – переконаний кавалєр. Сучасному мужчині жінка не потрібна. Це спустошує гаманець і розхитує нерви.

– А діти?! Як же без дітей? – здивувалася Ірена.

– Та, певно, десь є, – раптом голосно засміявся пан Зборовський. – І, певно, не одно-двоє…

– Пан хіба жартує?! – посерйознішала Ірина.

– Певно, що це жарт. Насправді я жалкую, що в нас із Ізею не було діток. Думали, що ще встигнемо. Адже тільки одружилися. Хотіли трохи пожити для себе. Накохатися-налюбитися, поподорожувати, звести свою справу… Ізабелла вміла так пекти! Хоча вона так, як і ви, закінчила консерваторію.

Ірена хотіла зауважити, що їй так і не вдалося здобути вищу освіту, та пан Зборовський настільки захопився власними спогадами надцятилітньої давності, що вона не зуміла вставити слівце. Та чи це й було важливо…

– А чому пані про себе нічого не розповідає? – раптом запитав він, згадавши після п’ятої чи шостої рюмки вишняку про співрозмовницю.

– А нічого розповідати, пане. Ви усе знаєте: я працюю вчителькою музики. Вже п’ять років живу з панею Ядвігою. Ой, перепрошую, жила. Все!

– Ні-ні, як усе? А що сталося з вашим чоловіком, де діти? – добре захмелівши, запитав Зборовський.

– Їх ніколи не було у моєму житті.

– Розумію. Ст… – Він мало не сказав «стара дівка», але, вчасно схопившись, використав інший польський мовний зворот: – Стало бути, пані теж нікого не має.

– Ну, коли ви подумали, що я «стара дівка», – гостро підкреслила ображена Ірена, – то я десять років пробула у громадянському шлюбі. І син був… але це довга і нецікава історія.

– Пробула?! Пробула… – Він збагнув усю трагедію цієї жінки, і йому стало незручно. – Я зрозумів відсутність чоловіка і нащадків у вашому житті. І в жодному разі не хотів пані образити. Перепрошую ґречно!

Зборовський підвівся, вайлувато обійшов довкола столу і, зігнувшись, підніс до вуст Іренину руку. Вона виявилася напрочуд холодною і тремтливою. Її довгі худі пальці з красивими овальними нігтями картинно розмістилися у його чоловічій долоні.

– Нехай пані мені вибачить! – Він перевів погляд на неї.

Вона відвернулася, наче була несправедливо звинувачена у ганебній справі. Хвилясте каштанове волосся звабливо оголило довгу шию і неглибоке декольте, яке Зборовському раптом нестерпно захотілося побачити. І він несподівано для себе поцілував її у плече.

Ірена вскочила наче ошпарена, відштовхнула від себе нахабу і з окриком:

– Що пан собі дозволяє? Це вже занадто! – побігла у свою кімнату і зачинилася на ключ.

– Нехай пані нічого такого не думає! Перепрошую вельми! – збентежений власною поведінкою, вибачався поляк, кидаючи погляд на винуватицю подій у карафці на столі. – В душ, терміново у холодний душ!

Дивувався сам собі. Такий викрутас зовсім не був у його стратегії. Хотів з Іриною домовлятися. Рано чи пізно все одно доведеться це зробити. Кобіта ще просто не знає, як їй пощастило! Треба якось швидше залагодити неприємну