Читати книгу - "Кімната"

— Зуби просто сяють.

— Ми щоразу чистимо їх після їди.

— Перепрошую?

— Говори повільніше й голосніше, — підказує мені Ма.

— Ми чистимо їх після їди.

Лікарка Кендрик мовить:

— Хотіла б я, щоб усі мої пацієнти так дбали про своє здоров’я.

Ма допомагає мені зняти через голову футболку. Маска падає, і я знову натягаю її. Лікарка Кендрик змушує мене порухати всіма частинами тіла. Вона каже, що мої стегна чудові, але подекуди треба перевірити щільність кісткової тканини чимось на зразок рентгену. Мої долоні й ноги вкриті саднами, бо я вистрибнув з вантажівки. На правому коліні запеклася кров. Коли лікарка Кендрик доторкається до нього, я аж здригаюся.

— Вибач, — каже вона.

Я втикаюся в пузик Ма, мнучи її паперову сукню.

— В організм проникнуть мікроби, і я помру.

— Не бійся, — каже лікарка, — я протру ранку спеціальним розчином, і вони загинуть.

Розчин сильно щипає. Лікарка Кендрик протирає мій укушений палець на лівій руці, звідки собака пив кров. Потім вона прикладає щось до мого коліна. Це схоже на липку стрічку з намальованими обличчями Дори й Черевичка, що махають мені руками.

— Ой-ой-ой...

— Що, боляче?

— Навпаки, ви його потішили, — каже Ма.

— А-а-а, любиш Дору? — питає лікар Клей. — Мої племінниця і племінник теж.

Коли він усміхається, його зуби виблискують, наче сніг.

Лікарка Кендрик туго обклеює мій палець іще однією плівкою з Дорою і Черевичком.

Зубчик, як і раніше, лежить у моїй правій шкарпетці, збоку. Поки я вдягаю футболку і закутуюся в ковдру, лікарі про щось тихенько перемовляються, а тоді лікар Клей питає:

— Ти знаєш, що таке голка, Джеку?

Ма стогне.

— Я ж вас просила!

— Уже на ранок з лабораторії надійшов би повний аналіз крові. Визначать, чи не потрапила якась інфекція, чи не бракує поживних речовин... Це все докази для суду, а головне — аналіз допоможе нам з’ясувати, що Джекові треба саме тепер.

Ма дивиться на мене:

— Побудь іще хвилинку супергероєм заради мене і дозволь лікарці Кендрик уколоти тебе в руку.

— Ні, — кажу я, ховаючи руки під ковдру.

— Ну, будь ласка.

Але я не погоджуюся, бо вже витратив увесь свій запас сміливості.

— Мені треба лише остілечки, — каже лікарка, показуючи трубочку.

Але ж це куди більше, ніж випили з мене собака й комар; незчуєшся, як зостанешся зовсім без крові.

— Ну, тоді ти матимеш... Що б йому хотілося? — питається лікарка Кендрик у Ма.

— Мені б хотілося піти в ліжко.

— Лікарка думає тебе чимось пригостити, — пояснює мені Ма. — Тістечком, наприклад.

— Хм-м... не певен, що в нас залишилися тістечка. Кухня вже зачинена, — каже лікар Клей. — А хочеш льодяника?

Пілар приносить бляшанку, повну льодяників на паличці.

Ма каже:

— Вибирай, який тобі найбільше до вподоби.

Але їх дуже багато. Тут є і жовті, і зелені, і червоні, і сині, і помаранчеві. Усі вони пласкі й круглі. І геть не схожі на ту кульку, що її купив мені Старий Нік. Ма викинула її в Смітницю, а я однаково з’їв. Ма вибирає для мене червоного льодяника, проте я заперечливо хитаю головою, бо льодяник Старого Ніка теж був червоний, і я думаю, що знову розплачуся. Тоді Ма вибирає зелений, і Пілар знімає з нього обгортку. Лікар Клей устромляє голку в мою руку з внутрішнього боку ліктя. Я голосно верещу й намагаюся випручатися, однак Ма міцно тримає мене. Вона засуває льодяника до мого рота, і я смокчу його, але біль не минає.

— Ти молодець, — хвалить мене Ма.

— Мені не подобається.

— Подивися, голку вже витягли.

— Чудова робота, — каже лікар Клей.

— Ні, я про льодяник.

— Ти ж отримав свого льодяника, — мовить Ма.

— Мені він не подобається, мені не подобається зелений.

— Ніяких проблем. Просто виплюнь його.

Пілар забирає цукерку.

— Скуштуй помаранчевого льодяника, я найбільше люблю помаранчеві, — каже вона.

А я й не знав, що можна взяти два. Пілар знімає з цукерки обгортку. Ну й смакота!

Спочатку мені тепло, а тоді стає холодно. Тепло було приємне, а холод чомусь мокрий. Ми з Ма в Ліжку, але воно якесь куце; я мерзну. Ми лежимо на простирадлі, а накриваємося іншим простирадлом. І Перина якась не біла, а голуба...

Це не наша Кімната.

Дурнуватий Пісюнчик встає.

— Ми тепер у Зовні, — шепочу я йому, а тоді гукаю: — Ма...

Вона схоплюється, немов її вдарило струмом.

— Я впісявся.

— Нестрашно.

— Ага, тільки все довкола мокре. І моя футболка на пузику теж.

— Не думай про це.

Я намагаюся не думати. Я дивлюся повз її голову. Підлога схожа на наш Килим, тільки вся ворсиста, без візерунків і країв. Вона сіра і доходить аж до стін. Я й не знав, що стіни можуть бути зеленими. На одній з них намальовано страховисько, та коли я придивляюся, то розумію, що насправді це величезна морська хвиля. На стіні видніє якийсь прямокутник, схожий на наше Дахове Віконце. Я знаю, це стінне вікно, перемежоване сотнями дерев’яних смужок, що крізь них просочується світло.

— Я не можу про це не думати, — кажу я до Ма.

— Звісно, можеш. — Вона цьомає мене в щоку.

— Я не можу не думати, бо мені мокро.

— А, ти про це, — мовить вона іншим голосом. — Я сказала так не тому, щоб ти не думав, що обмочився, а щоб ти не хвилювався через це.

Вона встає на ноги. На ній, як і раніше, паперова сукня, добряче зім’ята.

— Медсестри зараз змінять нам простирадла.

Однак я не бачу ніяких медсестер.

— Але ж усі мої футболки... Вони лишились у Комоді, в нижній шухляді. Вони були там учора, отже, й сьогодні мають лежати на своєму місці. Та чи є досі наша Кімната, якщо нас там нема?

— Ми що-небудь вигадаємо, — каже Ма.

Вона йде до вікна, розсуває дерев’яні смужки, і все довкола заливає світло.

— Як ти це зробила? — Я біжу до неї, але вдаряюся ногою об стіл — бам.

Ма потирає забите місце.

— За допомогою оцієї мотузки, бачиш? Це шнур жалюзі.

— А навіщо він?..

— Це шнур,