Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

написав мені пояснювальну записку. Усе стало на свої місця. Сесіль я нічого не говорив. А вона й не допитувала. Коли ми прибирали на балконах чи лощили паркет, на якусь мить вона, бувало, тривожно завмирала. Можна було навіть не запитувати, про що вона думала. А я чекав, що Франк напише того обіцяного листа. Випереджати події я не хотів. Йому мав знадобитися час, щоб усе обміркувати, зважити кожне слово, сформулювати речення, які змогли б пояснити всі «як» та «чому», перепросити й запевнити, що їхня історія триватиме далі, що в них буде майбутнє. Минули місяці. Вочевидь, кохання і революція — речі несумісні. Він так ніколи їй і не написав.

Січень — грудень 1961 року

1

Марта Балаж була кокетка, тому смертельно нудьгувала в Дебрецені, у цій жалюгідній дірі в самій глушині Угорщини, куди її благовірного Едґара, головного інженера мадярської залізниці, перевели ще 1927-го, підвищивши до регіонального директора. Вона сумувала за своїм безжурним життям опереткової співачки, коли її ще так проймали Оффенбах та Легар. О блаженне хвилювання, що перехоплювало дух за мить до піднімання завіси; той трепет публіки під час виконання легендарних пасажів; галасливі гулянки трупи після спектаклів; нескінченні гастролі потягами, автобусами до Братислави, Бухареста, в Австрію та Німеччину; ті глядацькі овації, що мороз проймає; виклики на біс, від яких паморочилося в голові — у Загребі, до слова, аж сімнадцять разів. Газетні статті вона дбайливо зберігала у двох синіх венеційських альбомах і хоча мови не розуміла, але впізнавала своє прізвище. Пожовклі вирізки розповідали про неї, про її точене сопрано, яке здіймалось до того високо, що потрібно було б відчиняти двері Опери, справжньої опери, де виконували Верді та Бізе, якби не… якби… та вона й сама достеменно не розуміла, чи то не вистачало дрібки удачі, чи зовсім трохи сили голосу, або ж звичної зваги. Вона протрималася б іще кілька років, якби не панічний страх майбутнього: закінчити як ці підстаркуваті розповнілі співачки, яких отарою скидали в хор у глибині сцени, а згодом безжально звільняли. Марта вчасно схаменулась, вигідно вискочила заміж і поводилася комільфо своєму статусу, зневажаючи неотесаних дрібних міщан Дебрецена з їхнім сиплим акцентом з Хайду, цієї оточеної лісами, загубленої в часі провінції, яку населяли самі селюки та ведмеді.

Відлюддя Марти романтизували дві її пристрасті: малюк Тібор, що його вродою, янгольською усмішкою й миловидністю захоплювалися геть усі, і Франція. Вона відвідала Париж після війни. І до кінця своїх днів жила під враженням від тих шалених років, які для неї тривали лише шість місяців. Вона досі дуже емоційно говорила про той час, згадуючи його як видатну епоху свого життя. Щомісяця вона виписувала журнали «Л’Ілюстрасьйон» і «Ле Пті Ехо де ля мод», чекаючи на них як на манну небесну. Цей промінчик світла із самих набережних Сени осяював життя її та ще трьох подруг, яких вона навернула до своєї віри — бути парижанкою. Жити, розмовляти, ходити, вдягатися як парижанка. Марта культивувала вишуканість у всіх її виявах. У країні, де вершиною кулінарного мистецтва вважали переварене рагу, вона примудрялася високо нести французьку кухню і з часом стала незрівнянною кухаркою. Вона зневажала кпини провінційних забитих мадам, які вдягалися в модистки з майдану Арпада, переконаної, що центр всесвіту — то Відень. Вона ж замовляла вбрання в самої Мадлен Вйонне, яку обожнювала за її спідниці-сонце, навскісний крій та лаконічні дружні листівки-побажання щасливого Нового року. Марта стала перша угорка, що підстриглася під хлопчика. Вона була без тями від капелюшків «клопі» і почесно підтримувала традицію «мови стрічок», але угорські чоловіки були надто неотесаними, для них капелюшок потрібен лише, щоб прикривати голову. Вони й не уявляли, що стрічка з оборкою означає «красуня заручена», а троянда у стрічці свідчить, що серце дами вільне. Марта зачитувалася французькими романами, надісланими книгарем з вулиці Дю Бак. Її божествами були Радіґе, Кокто та палкий і невловимий Леон-Поль Фаґр, якого вона одного святкового дня зустріла на Монпарнасі й з яким надалі закрутила роман. Він відкрив для неї Париж. Він був кумедний, невтомний і з ким тільки не знався. Завдяки йому вона побувала в колі Модільяні, Пікассо та Еріка Саті. Немов священну реліквію, вона берегла, хоча й знала напам’ять, збірочку віршів, написану Леоном-Полем лише для неї. Вони листувалися ще два роки, допоки він не припинив відписувати. Звична річ для поетів ночі.

Тібор Балаж почав розмовляти французькою раніше, ніж угорською. Марті так і не вдалося викоренити той бридкий акцент. Вона невпинно намагалася вирівняти вимову. Але малий Тібор не вмів інакше. Вона навіть попрохала поради Кокто — у нього ж такий чудесний голос. Але той не відписав. Залишалося сподіватися, що з віком само минеться, ще потім перебереться до Парижа. Про те, що він житиме деінде, й мови не було. Вона годинами розмовляла з ним французькою. Батько не зносив ті незрозумілі йому перешіптування, але й опиратися примхам парижанки не міг, навіть коли щомісячні рахунки здавались йому вже надто високими. Марта також розвивала артистичні здібності сина, що в подальшому дозволило йому поступити до Консерваторії драматичного мистецтва Будапешта, однак блискучу кар’єру підірвала війна, що так невчасно спалахнула в Європі.

Це було питанням часу, тому з поверненням миру й попри встановлення комуністичного режиму Тібор став молодим артистом номер один, ласим шматком для угорських режисерів-постановників. Десять років його агент Імре Фалуді успішно вибивав постановки французьких та німецьких класиків. Так Тібор тріумфував у «Дон Жуані», «Береніці», «Лорензаччо» й «Принці Фрідріху Гамбурзькому». Його навіть кілька разів запрошували до зйомок у кінокартинах. Тібор отримав партбілет.

1952 року картину Іштвана Тамаша «Повернення ярмаркових артистів» за участю Тібора було відібрано на Канський кінофестиваль. Критики прийняли фільм тепло, публіка прохолодніше. Учасники фестивалю точили жваві дискусії, чи то гостра пропагандистська картина, чи все ж ода втраченій свободі. Увесь тиждень його згадували не інакше як лауреата кращої чоловічої ролі за втілений ним образ патетичного поганця. То був апофеоз його кар’єри: підйом легендарними сходами під гучні овації та спалахи фотокореспондентів — тієї миті все здавалося таким реальним. Світ належав лише йому. Поки не екрани не вийшла «Віва, Сапата!»[88], що посунула з Олімпу комедіантів. Його премію заграбастав Марлон Брандо, а про Тібора вмить забули. На щастя, у ніч лауреатів Імре вдало скористався славою Тібора та попросив політичного притулку у Франції. Вони мали пропозиції зйомок від італійських продюсерів у картині в дусі