Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

Вона усміхнулась. Усмішка примирила мене з її диким виглядом.

— Ех ти, замордована міська дитино. Все знаєш? Навіщо живеш? Краще застрелься.

І вона відвернулася. Це щось нове.

— Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобі карбованця.

— Карбованця? Я тобі два подарую, тільки йди собі. А звуть… Тетяною.

— Тетяною? Ну яка ти Тетяна?

Вона засміялася. І її трохи грубувате обличчя відразу стало гарненьким.

— Добре, добре… хай не Тетяна. Тобі що?

Я знизав плечима. І справді, що мені? Мені б зараз мою товсту котлету.

— Та нічого. А ось і мій тролейбус. Тримай карбованця, та ні, даю два.

Вона докірливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очі. Я обернувся, щоб піти і… не міг рушити з місця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:

— Кидай ці жарти. Знову не встигну у тролейбус.

Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тієї ж миті штанги з ляском злетіли з дротів.

З кабіни виліз водій, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:

— Що за бісова душа! Завжди на цьому місці…

— Так… А що ти ще вмієш?

Погляд циганки натрапив на огрядну жінку в білому комбінезоні. Жінка спіткнулась об невидиму перешкоду і випустила з рук пачку ягідного морозива, безповоротно заляпавши сніжну білину свого чудового комбінезона.

— Я все зрозумів. Більше не буду. Відпусти мене.

І ноги мої нарешті могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пірнула в людський потік.

…Казала мені бабуся:

— Ніколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нікому кривди не чинять, а віддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку… Силу вони особливу мають…

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподібно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гніву мозок видає імпульс енергії, “лихої волі”. Потрапляючи в “мозок-приймач”, він на мить розлагоджує, руйнує баланс зв’язків. Як сигнал активної перешкоди у радіолокаційному захисті. Псується настрій, з’являються пригніченість, передчуття лиха, головний біль… А потім усе це закріплюється у пам’яті, заростає перебільшенням, підсвідомим підтасуванням фактів — і привіт. Розпорошується увага, з’являється роздратованість, вразлива людина і справді може захворіти.

Найстрашніше те, що практично все можна пояснити науковоподібно. Взяти хоча б феномен знімання лівої панчохи англійською відьмою або англійську шпильку як вірний засіб проти пристріту. А що таке англійська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий і надійний засіб, що екранує… антену мозку.

Або в медицині. Пастер! Імунізація! Африканці з давніх-давен прищеплювали виразку свійським тваринам. І вельми успішно. Ера антибіотиків! І в Древньому Єгипті пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась пліснява, воду зціджували й напували нею хворого…

Котлету я з’їв без всякого ентузіазму — у мене від злості апетит зникає. Працювати сьогодні не буду. Читатиму детектив: “…Годинник Біг-Бена відбив полуніч… Літл Блонд, засунувши пістолет за підв’язку панчохи, тремтячою рукою розчинила двері спальні підступного графа Деймо…”

Сусід за стіною крутив циганські романси. Я зняв з полиці товстий том Горького. Потім дістав Купріна. Після Купріна взявся за Буніна. Потім знову до Горького. Під ранок відчув, що табір іде в небо… Ех, чавела!

На роботу ледь не спізнився: тинявся біля вокзалу. Марно.

У лабораторії панувало якесь безладдя і хаос. За законом підлоти, відключили воду та світло, а отже, і їдальня зачинилася. Довелося йти на поклін до дівчат з обчислювального. В їхніх столах завжди були в наявності і печиво, і чай, і кава, не було тільки тарганів.

…Казала мені бабуся:

— А діда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а він… Перший хлопець на селі, вся сорочка в півнях. Скільки я через нього сліз пролила. А він, ірод, і не дивився у мій бік. То я з відчаю одній бабі-шептусі і вклонилася — рядном білим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смішно, а тоді вірила. Ой, вірила! А страшно ж як. Опівночі, дитино, на русалчиному тижні треба було вийти за ворота, простоволосою, босоніж та в одній сорочці. А побачив би хто? Засміяли б… Вийшла я… Думаю — ну, дівко, мабуть, ти з глузду з’їхала. Проте йду. Зілля, квітки рву, вінок плету. Горобини гілочку зламала — квіткувала саме вона, хмелю батіг вплела. Важкий вінок, шия гнеться. Спустилася до річки. Від води теплом віє, і туман по лощовинах стелиться. Риба на плесі грає. Зайшла я у воду по коліна, вінок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було…

Бабуся прикрила очі й заспівала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмі трохи моторошного та наївного заклинання:

— У морі-окиані, на острові на Буяні лежить камінь, а під камінь той і вода не тече — ані річкова, ані джерельна. А під каменем тим — сім дверей під сімома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвічним сном сплять сім дівчат-сестер, ликом ясні горлиці, лише серцем — сім звіриць…

Гей ви, дівчата-сестриці, гей красуні-звіриці, ви прокиньтеся, пробудітеся! Розбудіть слуг своїх, сім вітрів сивих, сім вихорів лихих. Хай візьмуть вони луки кленові, хай напнуть тятиви шовкові, хай пошлють сім стріл гартованих по семи шляхах. Хай поцілять вони в серце — серце непокірне, безжалісне. Хай полюбить мене коханий — сонце яснеє моє, Олександр!

І я бачу, як пливе той вінок, розплітаючись у примхливій річковій течії, як несе кожна пелюстка, кожна травинка ім’я мого діда — до самого моря… І дід пив воду з тієї річки, і прав сорочку свою у тій річці, і купався в ній. Кохання обіймало його! Справді ж бо заклинання, чари…

І дід оженився на моїй бабусі, бо покохав її. Шалено, несподівано. Оженився всупереч волі своєї родини, справивши весілля у сусідньому селі.

Тільки не повірила бабуся в чари. Коли верталася від річки, стрінула зненацька свого Олександра на околиці. Глянув він, та й завмер: оповита місячним сяйвом, напівприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустріч йому мавка… Спадала з плечей прозора сорочка, і слалися під ноги росяні трави…

А я сиджу на вокзалі і вдаю, що замислився, та насправді дуже непомітно видивляюся серед натовпу свою циганочку.

Зотліла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сім. Тому саме після третьої сигарети мені пощастило.

Вона з’явилася