Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

а набагато краще й швидше, ніж очікували. СРСР вже «перевиконав» п’ятирічний план з колективізації: «Навіть наші вороги змушені визнати, що ми досягли істотних успіхів». Лише за кілька тижнів село вже досягло «великого повороту... до соціалізму». Було досягнено надзвичайно багато — настільки багато, що мабуть настав час трохи сповільнити хід змін. Навіть таке неймовірне досягнення мало недобрі наслідки, попереджав Сталін:

Такі успіхи іноді прищеплюють дух зарозумілості і зазнайства... Вони, ці успіхи, нерідко п’янять людей, причому в людей починає паморочитися голова від успіхів, вони втрачають почуття міри та здатність розуміти дійсність... з’являються авантюрні спроби «на раз-два» вирішити всі питання соціалістичного будівництва... Відтак, завдання партії полягає в тому, щоб вести рішучу боротьбу з цими небезпечними і шкідливими для справи настроями та повністю викоренити їх з партії.[487]

Колективізація, лицемірно нагадував Сталін низовим кадрам, мала бути добровільною. Вона не вимагала застосування сили. Вона могла проходити нерівномірно, кожний район колективізують з різною швидкістю. Через величезний ентузіазм, непокоївся Сталін, забули про самі принципи. Було допущено деяких перегинів.

Звісно, ані Сталін, ані жоден з його колег у Москві не брав на себе відповідальності за ці «перегини» — ні тоді, ні пізніше. Він також не назвав жодних реальних причин «перегинів». Не згадав ані про вбивства, ані про катування, ані про дітей, яких голими викидали на сніг посеред ночі. Нічого з цього Сталін, звісно, не згадав. Натомість він цілковито поклав провину за «помилки» на плечі місцевих партійців — чоловіків і жінок на найнижчому щаблі партійної ієрархії, в котрих почала «паморочитися голова від успіхів, вони втратили почуття міри та здатність розуміти дійсність». Він висміяв використання низовими партійцями мілітарної термінології, хоча насправді вони повторювали його власні вислови, та засудив «головотяпство» тих, хто спробував разом із колгоспами створювати комуни. Сталін навіть розкритикував їх за зняття церковних дзвонів: «Кому потрібні ці викривлення, ця чиновницька дискредитація колгоспного руху, ці непристойні погрози селянам? Нікому, крім наших ворогів!»[488]

Чому він написав цю статтю? Ще до її виходу Сталін уже ознайомився з багатьма повідомленнями про повстання, опір та збройні напади на партійців. Можливо, він також знав, що частина партійних керівників у Росії та Україні засумнівалися в доцільності самої колективізації. Хоча відкрито про це заявляти ці критики почнуть тільки через кілька місяців. Очевидно, Сталін уже здогадувався про ймовірні звинувачення, котрі можуть пред’явити особисто йому через провальний чи хаотичний перебіг колективізації, тому шукав, на кого перекласти провину й відповідальність. Чудовою мішенню для цього стали низові партійні працівники — місцеві керівники, сільські активісти: вони — далеко, в них не було імен, і вони не могли нічого вдіяти. Відповідальність за явно провальну політику колективізації було майстерно перекладено з плечей Сталіна на окрему соціальну групу й подалі від Москви.

Здавалось, у статті Сталін пішов на поступки. Мабуть, він шукав (принаймні тимчасового) припинення найгірших перекручень. Після виходу статті переслідування селян і справді дещо послабились. Наприклад, ЦК ВКП(б) дозволив колгоспникам тримати корову, трохи птиці та присадибні ділянки.[489] Ці рішення мали на меті зупинити повстання, але спровокували протилежну реакцію. Стаття не тільки не заспокоїла селян, а й надихнула цілу низку протестів широкого спектру — від збройних повстань до пасивного спротиву. Один посадовець найменував цей рух «Березневою лихоманкою», але така назва вводить в оману, адже хвиля протестів не була короткочасною хворобою або тимчасовим запо-мороченням. Процес, що розпочався, був значно глибшим. На думку історикині Лінн Вайоли, те, «що держава назвала лихоманкою, насправді було великим селянським повстанням з раціональними причинами й ґрунтовним змістом».[490]

Наслідки не забарилися. По всьому СРСР партійці читали й обговорювали статтю Сталіна на партійних зборах та один з одним. У селі Мирона Долота, як і в багатьох інших селах, надісланий з району партієць вголос прочитав селянам статтю «Запаморочення від успіхів». Під час його роз’яснень про допущені помилки, перегини та серйозні прорахунки партійних працівників «ніхто не наважився поворухнутися або заговорити». По закінченні доповідач доповнив, що причиною проблем були євреї, а не партія. Таке пояснення забезпечувало йому та його товаришам бездоганне алібі. За словами Долота, «далі стався спонтанний бунт». Коли доповідач пішов, хтось закричав на члена сільради: «Геть! Ми тебе вже наслухались!» Інший чоловік вибіг до сцени зі словами: «Нас усіх обдурили! Повернемо наших коней та корів з цього смердючого колгоспу поки ще не пізно!» Усі присутні кинулися за своєю худобою, збиваючи один одного з ніг, перечіплюючись і падаючи в темряві. На ранок прибули військові, котрі розстріляли близько двадцяти селян, яких вони затримали в колгоспних стайнях при спробі повернути власне майно.[491]

Протягом наступних днів схожі виступи відбувалися по всій території Радянського Союзу. У кількох місцях вони були особливо затятими. Опір, на перші прояви якого Балицький вказував у січні, став реальністю в березні, квітні і травні. Дуже швидко повстання ставали організованими, а деколи — занадто добре, і набували яскраво вираженого політичного забарвлення. Навесні 1930 року чоловіки й жінки по всьому СРСР, а особливо в Україні, нападали, калічили та вбивали активістів. Вони влаштовували напади на комори та засіки з хлібом. Вони ламали замки, забирали зерно та інше продовольство, роздавали його в селах. Вони палили колгоспну та радянську власність. Вони нападали на «колаборантів». В одному селі «незадоволені режимом... спалили хати активістів».[492] Активіста, який одягнувся в облачіння священика і виплясував на іконостасі, наступного дня знайшли мертвим у канаві.[493]

До жертв серед активістів було мало співчуття. Один сільський музикант згадував, як його запросили грати на похороні двадцятип’ятитисячників, убитих селянами: «Для нас це було щасливою подією: когось вбили і перед тим, як грати, нам дадуть поїсти. Ми чекали на похорони, бо для нас це — хліб».[494]

Найзапеклішою формою опору стали «бабські бунти». Назва протестів не лише вказує на склад учасниць, а й підкреслює їх хаотичний та іраціональний характер. В історії СРСР вже були жіночі протести в 1927 і 1928 роках, учасниці котрих вимагали продовольства, а не зміни політики. Один співробітник ОГПУ коментував жіночі виступи попередніх років: «Тоді демонстрації за участі жінок не мали, як правило, якогось чітко визначеного антирадян-ського спрямування: натовпи чи групи жінок збиралися біля державних або кооперативних магазинів і вимагали хліба».[495]

Навесні 1930 року вимоги хліба, котрі висували селянки, переросли в спонтанні напади на людей, що конфіскували їхній хліб. Натовпи жінок обрушилися на активістів, радянських чиновників та уповноважених з міста, вимагаючи