Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

білгородців, знаючи, що жовніри сильно стомилися, і сподіваючись на їхній міцний сон, 13 березня вдерлися в місто. Проте польському керманичеві вдалося зорганізувати оборону й відбити татарську атаку. Наступного дня степовики підпалили місто, намагаючись знищити вогнем жовнірів. Творовський швидко вивів своїх вояків через міст, втративши лише двох людей. Цілий день точився бій за міст. Врешті-решт польським воякам вдалося змусити татар відступити з поля бою. Самі ж жовніри, скориставшись відсутністю переслідування, відступили до бучацького замку. Що ж сталося безпосередньо з населенням Теребовлі, польський хроніст не повідомляє. Перегрупувавшись, польські вояки перейшли в наступ і гнали білгородців до Меджибожа, проте істотних втрат їм завдати не змогли. Деціюс пише, що кочовики, розділившись на три групи, швидко врятувалися втечею.

Наскільки швидко татари з’являлися і щезали на українських землях Корони, настільки миттєво польські можновладці забували про небезпеку. Наприклад, жовнірам, які героїчно відбили ворожий напад, гроші не були виплачені вчасно, і тільки особисте втручання королеви дало змогу затримати їх на кордоні.

Зрозуміло, що такі дії степовиків викликали гостру реакцію з боку Сигізмунда І, який вимагав від хана пояснень і повернення полону. Мехмед-Ґерай І виправдовувався тим, що «білгородські козаки» йому не підвладні й до Перекопа, побоюючись його гніву, не кочують, а тому ні покарати їх, ні повернути полон він не може. Мало того, хан попереджав короля, що до Білгорода з Криму втік Алік-солтан, який, за чутками, став «білгородським козакам старшим», і, можливо, скоро буде новий напад. Тому кримський правитель радив на найближчий час мати від Алік-солтана «тверду сторожу». У перспективі ж хан висував перед Сигізмундом І ідею спільного удару по цій орді, аби «білгородським замкам та іншим ворогам нашим справу з Божої ласки вчинили». Таким чином, кримський володар фактично давав зрозуміти, що готовий у майбутньому об’єднатися з Литовським князівством і Королівством Польським проти Османської імперії, бо місто Білгород, як і місцевий замок, належали саме туркам. У відповідь із Вільна 18 червня було відправлено до Криму два листи. У першому, адресованому хану, висловлювалася подяка за арешт Мамонова, неприйняття московських умов і попередження про білгородців. Там же повторювалася вимога про повернення полону. Крім того, від хана вимагалося на знак оформлення союзу присягнути перед Станіславом Скіндером і вислати військо на московські землі. Причому Мехмед-Ґерай І повинен був якомога швидше попередити про це Вільно, аби війська обох країн діяли скоординовано.

Другий же лист, який віз толмач Макарец, призначався казанському хану Мехмед-Еміну І. У своєму посланні король згадував історію, як за часів Вітовта попередники Мехмед-Еміна І переховувалися у Литовському князівстві та як Мехмед-Емін І розбив московські війська. Тоді не вдалося налагодити стосунки через «далеч дороги». За правління Сигізмунда І до Казані посилали двох послів. Перший, Сорока, навіть помер у Казані, а другий узагалі не зміг до неї доїхати. Сигізмунд І пропонує поновити відносини. Він повідомив казанського хана про перемогу під Оршею, про союз із Кримом і далі пропонував Мехмед-Еміну І розірвати відносини з Василієм III, бо той, як і його батько, мовляв, ніколи слова не дотримувався. У висновку король висував ідею щодо нападу казанців влітку або восени 1516 р. на Нижній Новгород. При цьому Сигізмунд І обіцяв: якщо московські війська атакуватимуть Казань, то він, зі свого боку, розпочне наступ на західні кордони Московської держави. Таким чином, керівництво Великого князівства Литовського знову намагалося втілити в життя план щодо створення антимосковської коаліції у складі Литви, Польщі, Криму й Казані. Похід у першій половині червня кримського війська під проводом ханського сина Богатир-Ґерая на московські кордони, здавалося, підтверджував сподівання литовців. Але поява кримців на Поділлі поклала їм край.

Бої на українських землях Великого князівства Литовського точилися всю весну. Проте ці напади були організовані не ханом, а навпаки — проти його волі. Принаймні так повідомляли московські посли з Криму. Весняні походи степовиків були справою рук калги Ахмет-Ґерая. Спочатку його син Геммет-Ґерай на чолі загону з чотирьохсот людей зорганізував вдалий напад і повернувся з великим полоном. Потім знову ж таки 400 Ахматових підданих повторили напад. Пізніше Ахмат і Гіммет Ґераї вихвалялися Василію III, що вони завдали поразки самому К. Острозькому. Але донесення московських послів, які бачили татар одразу після повернення з походу, змушують нас сумніватись у достовірності вищезазначеного вихваляння. Так, І. Мамонов писав, що татари ходили на Литву, де мали бої. І хоча самі степовики говорили про перемогу, посли звернули увагу, що, по-перше, відсутній полон — «полону не чути», а по-друге, дуже багато поранених: «При мені [Мамонові] з того бою побиті поранені приїхали». Крім цих двох нападів, відомо, що ще паралельно з Геммет-Ґераєм на Литовське князівство з Криму пішло до тисячі татар, очолені мурзами. Щоправда, щодо їхніх дій інформація відсутня.

На початку червня 1516 р. почали надходити від сторожі повідомлення щодо загрози потужного татарського вторгнення. Король, який не довіряв Мехмед-Ґераю І, радив польській шляхті тримати напоготові військові загони. Але, як зазначає Деціюс, з Кримом був союз, а вісті часто не підтверджувались, тому польські можновладці не відреагували на повідомлення розвідників і накази короля. Коли ж 30—40-тисячне татарське військо в другій половині червня з’явилося на Поділлі, було вже запізно. Оскільки основний матеріал щодо цих подій ми черпаємо з польських джерел, то, на жаль, інформації щодо подій на землях саме Великого князівства Литовського дуже мало. З документів дізнаємося, що більшість литовських військ перебувала на московському фронті. Але постає питання: чому кримці в такому разі не атакували беззахисні Волинь і Київщину? Зрозуміло, що у виборі напрямку агресії кримці виходили як з економічних причин (на українських землях у складі Польського королівства можна було взяти більше здобичі), так і з політичних — небажання послабляти Литовське князівство й відволікати його від війни за Московською державою. Проте часто бувало, що чамбули степовиків, розсипавшись урізнобіч, не відрізняли, де Польща, а де Литва. Деціюс пише: одна з причин пасивних дій гетьмана Фірлея під час відбиття татарського вторгнення полягає в тому, що до нього не надійшла очікувана допомога з Великого князівства Литовського. З цього можна зробити припущення, що там усе ж таки встигли приготуватися до оборони, тим паче, що одна з небагатьох перемог була здобута саме на українських землях Литовської держави — під Вишнівцем.

Коли татари з’явились на кордоні, краківський воєвода Криштоф Шидловецький оголосив збір шляхти під Промовим. Проте на його наказ іти на ворога шляхта почала вимагати, аби воєвода рушив першим або видав їй за службу гроші. Через те, що