Читати книгу - "Морозенко"

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид — страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного...

— Хай тебе криє мати божа від усього лихого,— шепче вона.— Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний.

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не дав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського в двір... На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток... То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер — діда нема... і в двір не пускають!

ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ

Оповідання

— Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! — гукав одного літнього погожого ранку невеличкий хлопчик літ дев'яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.

Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням. Одежа хлопчика — лихі вибійчані штанці, засукані аж до колін, латана сорочка і на голові з передраним козирком картуз — під тим світом теряли свою злиденність, неохайність,— і латки і дірки відбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справді чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було на праву руч місто. Церкви підняли високо угору свої круглі голови, сяли у прозорому повітрі золотими банями, зеленіли їх залізні покрівлі, мов травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані; поміж церквами хати, людські огороди тонули в гущавині темно-зелених садків. Он і річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з себе, а через річку перекинувся міст — тонкий, узорчатий, мов з волосені виплетений. Тута ж, недалеко від бурти, мов кріпость перед містом, висока кам'яна стіна обвивала кругом великий розкішний садок, здоровенную пустку-будинок — Ратієвщину. А на ліву руч від бурти розіслався степ, рівний, як долоня, широкий і довгий-безкраїй, тонув у своїй просторій просторості, у своїй зеленій траві, спершу аж темно-зелений, а чим далі — блідіший, голубіший, поки не сходився з краєм блакитного неба, де, здавалось, він загнувся угору і пішов уже попід небом. Серед його хвилі хвилями золотого сонячного світу так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи униз; над ними сотні срібноголосих жайворонків непримітно в'ються, і їх весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипається, здається, сизо-прозоре повітря само бринить-співає... А на темно-синьому полі неба огненне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару,— невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красиво так,— не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят,— байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь,— його рідний і двоюрідний брати, з котрими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп'ята, поснідавши і щоб чим-то згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові,— старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.

— Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! — кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур'яни — нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратієвщини.

— Я знаю, він у рові між шипшиною засів,— промовив сам до себе Івась і ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рів, свистав, гукав,— і тільки його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестів та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялись досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу,— Василь не окликався, не одгукувався. Досада розбирала Івася, як його так зразу нагляділи, а він аж ухоркався, шукаючи, а й досі нікого не знайшов.

Повернув він знову до бурти. Дорогою, мов з-під землі, донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Він разів з п'ять оббіг кругом неї — нема нігде. А його голос він чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..» Ось знову гукає.

— Ага! ти у балочці,— радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся — немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.

— Нехай вам біс! — промовив він і виліз на шпелень бурти.— Звідти так видно кругом,— уже хтось десь та виткнеться.— І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева... Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове «ку-ку!».

— Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! — зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя,— той далеко пішов ховатись,— а Грицько — Грицько тут десь,— він тільки закрив очі, а той і гукає: «Уже!», а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а ото не знайде!

— Хай же вам ірод,— рішив Івась і, забачивши на траві проти сонця червоненьку комашину, присів до неї. Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками і затихла. Зразу Івась