Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Під тиском Різдва Джордж змовкає.

— Дощить, а нам увечері виходити! — раптом каже Банті вже іншим тоном, тим, який береже для «товариства». На такий спосіб вона намагається зарекомендувати себе ґречною жінкою з бездоганними манерами, що становить разючий контраст із неотесаним мугирем по той бік столу, який, на жаль, є її чоловіком.

Ніхто не відповідає. Усі діловито жують — Джордж правий, м’ясо жорсткувате, відбивні маленькі й обгорілі у вогні гніву Банті. Шкода Джилліан: на останню вечерю їй піднесли всеогненну жертву. Якби ж то ми знали, то могли б улаштувати різдвяну вечерю на день раніше.

Ніж Нелл із брязкотом зіслизає зі столу й падає на підлогу. Бабуся незграбно нагинається в безуспішній спробі дотягнутися до ножа, а Джордж і Банті перезираються понад нею. Нарешті Джордж зітхає і піднімає його сам, а тоді із грюкотом опускає на скатертину.

— Можна я на виставі сидітиму біля тебе, таточку? — питає Джилліан, скеровуючи на Джорджа осяйний ліхтар своєї усмішки.

— Звісно, квіточко, — усміхається він.

Мене від її підлабузництва аж верне, але Джордж таки заспокоюється, тож, хай як прикро це визнати, Джилліан заслуговує на певну повагу.

Я старанно жую, мовчки сидячи біля Нелл, але це не значить, що я в безпеці. Банті рвучко повертається до мене, як роздратована кобра.

— Якщо ти, Рубі, не поквапишся, то сидітимеш тут, а ми всі підемо на виставу без тебе.

Вона говорить це таким тоном, ніби вигадала дотепний жарт і дуже ним пишається. І це — моя справжня мати? За що вона з нами так? Що вона отримує з цих марних погроз? По-перше, часу в нас доста. По-друге, не стали б вони мене лишати дома, правда ж, не стали б?

— Так, — несподівано вступає Джордж, — не тягни кота за хвоста, Рубі, не можна, знаєш-но, усе життя запізнюватися.

Він підтримує Банті лише тоді, коли хоче її заспокоїти чи подратувати — хтозна, що саме в цьому випадку. Я починаю що є сили запихатися їжею, але спиняюся, роззявивши рот від подиву, коли Нелл, яка навіть не завжди свідома того, що відбувається навколо, раптом повертається до мене й каже (не так, — зауважую я, — як говорять у нас):

— Еге ж, ти си збери, дівко!

Якусь мить ціла родина витріщається на мене, як горобець — на своє бідне невинне пташеня-зозуленя.

Банті із напханим ротом починає збирати тарілки, пропустивши повз вуха протест Нелл, яка ще й не бралася до їжі. Ото матері була б утіха, якби можна було перемити всі тарілки ще до того, як ми почнемо їсти. Вона, пританцьовуючи, повертається із кришталевою чашею, у якій плавають скибки консервованих персиків, як великі посмішки, схожі на широчезну маніакальну посмішку самої Банті. (Екстремальна версія посмішки з примітки (iv)). Вона починає роздавати персики, і коли Патриція каже, що фруктів не хоче, заявляє, що пізно — чаша їй потрібна для трайфлу на другий день Різдва. Банті — єдина особа в Йорку, яка вміє зготувати правильний трайфл на хересі, страву для нас сакральну, тож Патриція бере скибки персика, але при цьому нахиляється до Джорджа й каже фальшивим конфіденційним шепотом:

— Кажуть же, що вчасно змовчати — це теж чеснота.

Джорджу явно незатишно — він поняття не має, про що вона, але сильно підозрює, що це якось пов’язане зі Шльондрою.

Джордж ложечкою розділяє скибку персика навпіл, накладає на неї вершки й обережно підносить до рота.

— Вершки скисли, — заявляє він, ледве спробувавши.

Ложечка так і зависає під його світлими вусами кольору персиків. Він витріщається на Банті, ніби йому цікаво, чи вона зважиться йому заперечити. Про святковий настрій усі й думати забули.

По той бік столу Патриція кладе в рот ложечку персиків із вершками й давиться. Вона киває мені й самими губами каже: «Скисли». А Нелл, яка боїться померти від голоду, свою порцію вже з’їла.

Банті облизує губи з кошачою елеґантністю.

— А мені здається, що все нормально, — тихо каже вона. Вона відважна, точнісінько як Лебора Керр у «Король і я».

Джордж відштовхує тарілку.

— От сама, значить, і їж.

Це ставить Джилліан у незручне становище. Вона напхала рота гіркими вершками і слизькими персиками, і тепер поняття не має, до кого з батьків підлизуватися. Їй урешті вдається виплюнути свою дилему назад на тарілку, коли Банті із Джорджем відволікаються на гучне хропіння Нелл. Бабуся спить міцно, як соня, поклавши голову в порожню тарілку.

— Вона в тебе за спиною! За спиною! — захоплено кричить Джилліан (це вона про лиху відьму, але я боюся, що водночас і про ласкаву смерть у розкішному савані).

— Ша, — шепоче Банті, суворо стиснувши підфарбовані губи, — тихіше, люди слухають.

Джилліан розуміє, що мати говорить дурню: цілий театр галасує, доки відьма, ельф, панда, корова та сільський зух гасають сценою в пошуках Гензель і Гретель, які сховалися у купі листя. (Навіщо там панда? Може, щоб ощасливити Патрицію, яка штурхає мене й каже:

— Дивись! Панда!

І голос у неї щасливий, як рідко буває).

А Джилліан і далі волає що є сили. Живи на повну, Джилліан.

Коли актори починають шукати добровольців із зали, які піднімуться на сцену, я втискаюся у сидіння, щоб мене ніхто не помітив, а Патриція мовби розчиняється у повітрі. А ось Джилліан уже не спинити: не встигли б ви сказати «Отакої», як вона, прицокнувши білими дитячими каблучками й махнувши рюшами на спідниці, вискакує на сцену, де причаровує панду і щось виспівує від щирого серця.

— Отакої, — знічено каже Банті своїй сусідці (я — всередині бутерброда з Ленноксів: з одного боку сидить Джордж, потім Джилліан, я, Патриція, а з іншого краю Банті. Нелл лишили вдома). — Отакої, наша Джилліан — ще та штучка.

Але це ненадовго.

Джилліан повертається на своє сидіння розпашілою й роздратованою (яблучко від яблуні, уся в маму) від того, що довелося полишити світло софітів.

— Ніщо добре не триває вічно, — натягнуто посміхається Банті, не зводячи очей зі сцени.

Якби Гензель і Гретель лишилися в лісі навіки, то й ми могли б лишитися з ними, забувши і про Шльондру, і про скислі вершки, і про різдвяні кекси без глазурі. І Джилліан не довелося б помирати. Проте сюжет не спинити — відьму спалюють, так що лишається тільки обгоріле клоччя й попіл, лиху мачуху пробачають, діти