Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Твій батько не ґвалтував твою матір, щоб тебе створити! Що ти знаєш?!
Він зупинився і схопив мене за руку.
— Ти не контролюєш себе! — прошипів він і недбало відпустив мою руку. — Ти знаєш лише те, що бачила!
Я ж стояла й не рухалася. Надто сильно не хотіла поступитись і визнати, що моє зауваження було дурне і я себе не контролювала.
— Я тобі розкажу, — сказав він уже тихіше.
— Що розкажеш?
— Уперед, — сказав він. — Я тобі по дорозі розповім. Тут забагато очей.
Він заговорив за дві хвилини ходу.
— Інколи ти буваєш дуже дурною.
— Ти інколи… — Я закрила рота.
— Ти думаєш, ніби знаєш усю історію, але це не так.
Він озирнувся, і я теж. За нами ніхто не йшов. Поки що.
— Послухай, — розпочав він. — Я справді йшов на схід сам, доки не зустрів Аро. Але був там певний час, одразу після… Коли океке та нуру билися, а я зробився нехтовним, щоб утекти, я не знав, як ставати нехтовним надовго. Ще не знав. Загалом мене вистачало на якихось кілька хвилин. Ти ж знаєш, як це.
Так, я знала. Я місяць навчалася зберігати нехтовність протягом десяти хвилин. Це вимагало серйозного зосередження. Мвіта тоді був дуже юний — мене здивувало, що він узагалі міг її зберігати.
— Я вибрався з будинку, із села, подалі від справжніх боїв. Але в пустелі мене невдовзі схопили повстанці-океке. У них були мачете, луки зі стрілами, трохи вогнепальної зброї. Мене замкнули в якійсь халабуді разом із дітьми океке. Ми мали битися на боці океке. Всіх, хто намагався втекти, вбивали.
Того, першого дня, я бачив, як один із чоловіків зґвалтував дівчинку. Дівчатам було гірше, бо їх не просто упокорювали биттям, як усіх нас. Їх ще й ґвалтували. Наступної ночі на моїх очах застрелили хлопчика, який спробував утекти. Тиждень по тому кількох із нас примусили забити одного хлопця на смерть за таку ж спробу. — Він зупинився й роздув ніздрі. — Я — еву, тож мене частіше били й ретельніше гляділи. Я, хоч і розумівся на чаклунстві, надто сильно боявся, щоб щось утнути.
Нам показали, як стріляти з лука та орудувати мачете. Тих небагатьох з нас, хто довів, що має добрий зір, навчили стріляти з вогнепальної зброї. У мене дуже добре виходило. Але я двічі спробував застрелитися зі зброї, яку мені дали. І мене двічі за це побили. Кілька місяців по тому нас повели битися з нуру, народом, із представниками якого я зростав, як із рідними.
Я вбив багатьох. — Мвіта зітхнув і продовжив: — Якось я захворів. Ми саме стали табором у пустелі. Чоловіки рили спільні могили для тих, хто помер уночі. Оньєсонву, їх було дуже багато. Побачивши, що я не можу підвестися, мене закинули туди разом із трупами.
Мене поховали живцем і пішли далі. За кілька годин жар, яким я мучився, відступив, і я викопав себе. Я негайно пішов шукати лікарських рослин, щоб вилікуватись. І саме так я зміг податися на схід. Із цими повстанцями я провів два місяці. Не сумніваюся: якби я не здавався мертвим, то помер би. Ось які твої невинні «жертви» океке.
На той час ми вже зупинилися.
— Все не так просто, як ти думаєш, — сказав він. — Щось нездорове є з обох боків. Будь обережна. Твій батько теж бачить усе чорно-білим. Океке погані, нуру хороші.
— Але ж винні в цьому нуру, — тихо зауважила я. — Якби вони не поводилися з океке як з покидьками, то океке не поводилися б як покидьки.
— Хіба океке не можуть думати самі? — промовив Мвіта. — Вони чудово знають, як це — бути поневоленими, але ж що вони тільки скоїли з власними дітьми! Оньєсонву, мої тітка й дядько не були вбивцями! Їх умертвили вбивці!
Мені стало страшенно соромно.
— Ходімо, — сказав він і простягнув праву руку. Я подивилася на неї й уперше помітила блідий шрам на її вказівному пальці. «Від спускового гачка розпеченої рушниці?» — подумалося мені.
Півгодини по тому я стояла біля хатини Аро. Заходити всередину відмовилася.
— Тоді стій тут, — попросив Мвіта. — Я йому скажу.
Поки Мвіта з Аро розмовляли, я радо лишилася сама, тому що… була сама. Я покÓпала ногою стіну хатини й сіла. Черпнула трохи піску і пропустила його крізь пальці. Через мою ногу перестрибнув чорний цвіркун, а десь у небі закричав яструб. Я поглянула на захід, де мало зайти сонце й мусили зійти вечірні зорі. Я дуже глибоко вдихнула й широко розплющила очі. Застигла. Мої очі пересохли. Коли нарешті потекли сльози, це було приємно.
Я підвелася, роздягнулася, обернулася на грифа й полетіла розпеченим надвечірнім повітрям у небо.
Годину по тому я повернулася. Мені стало краще, спокійніше. Поки я одягалася, з хатини Аро висунув голову Мвіта.
— Поквапся, — сказав він.
— Коли схочу, тоді й прийду, — пробурмотіла я і розгладила на собі одяг.
Коли ми заговорили втрьох, я зрозуміла, що знову починаю заводитися.
— Хто це зупинить? — спитала я. — Це ж не припиниться, коли нуру переб’ють усіх океке на так званій своїй землі. Так, Аро?
— Сумнівно, — відповів Аро.
— Ну, я дещо надумала. Це пророцтво справдиться, і я хочу бути при цьому присутня. Я хочу побачити цю людину і посприяти її успіху в тому, що вона робитиме.
— А чому ще ти хочеш піти? — запитав Аро.
— Щоб убити батька, — відверто сказала я.
Аро кивнув.
— Що ж, ти все одно не можеш тут лишатися. Раніше я міг завадити людям тебе переслідувати, але цього разу ти вгородила кіготь у хворе місце Джвагірової душі. До того ж батько на тебе чекає.
Мвіта підвівся й відійшов, не сказавши ні слова. Ми з Аро провели його поглядом.
— Оньєсонву, — промовив Аро, — мандрівка буде важкою. Ти маєш підготуватися до…
Решту його слів я не почула, бо в мене у вилиці запульсував головний біль, який посилювався з кожною хвилею. За кілька секунд він став таким, яким рано чи пізно ставав завжди, — як від ударів камінням по голові. Причина була в тому, що Мвіта пішов із хатини, знаючи, що мені доведеться піти із Джвагіра,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.