read-books.club » Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

288
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: Пригодницькі книги / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 70
Перейти на сторінку:
Ох ти… ти мені ще за покидька одвітиш! Радник чортів! Сів, кажу!

— Що-що?

— Посадити?

— Ну досить…

Гетьман був цього дня спохмурнілий і замкнутий. Сидів мовчки та розбовтував вино у келиху.

— Що ви скажете, Ксеню?

Старшини замовкли. Вони тільки зараз усі як один повернулися в бік мовчкуватої дівчини, яка щойно підвела голову. У дівчини, як виявилось, було навіть надміру бліде обличчя, такі ж бліді, трохи потріскані губи і великі яскраво-зелені очі.

З-під каптура спадало густе пасмо волосся і прикривало очі, так що колір, власне, важко було б розгледіти, якби не дивне їхнє поблискування.

— Моя справа невелика, пане гетьман. Легіон загалом до зіткнення готовий. Можете, звичайно, перевірити це самі. З постачанням гірше. Я маю з цього приводу деякі зауваження, проте дріб’язкові для такого високого зібрання. Висловлю їх іншим разом.

— Що з постачанням, Ксеню?

Ксеня злегка пхикнула.

— Дохнуть легіонери. Отак ото їх годуємо, пане гетьман. Обіцяли ж скільки? По кварті на голову, і се в місяць, а вже два місяці псами шолудивими давляться. По хуторах собак ловимо і легіон годуємо. Отак ото.

Гетьман нахмурився.

— Ну що я вдію, Ксеню? Зараз не час, щоб…

— Людей ловити?

— Припиніть. У чому полягає суть справи?

— Бовтанки не вистачає. Та й мед для бовтанки паскудний. Казали ж, липовий треба, а приволокли якийсь гречаний. Тьху! Ха-ха!

— Ну, не до меду зараз. Про зіткнення докладніше, будь ласка. Які ваші думки, наміри? — гетьман пригубив із келиха.

— Та… які наміри? Розговіємося.

Гетьман ледь не вдавився. Він якийсь час кашляв, тоді до нього підбіг отой полковник-підлабузник, вистукував долонею по широкій гетьманській спині. Наче помогло.

— Х-х-ух! Ксеню, ви жарти свої кинете коли-небудь? Перейдімо ж до справи врешті-решт.

— Та які ж тут жарти…

Гетьман стояв уже на той час, а в руці тримав так само той злощасний келих із вином. На останніх словах підвелась і Ксеня. Вона також узяла зі столу келих, що весь час стояв перед нею.

— Не до жартів тут, пане гетьман, хоча товариство, мушу сказати, у нас веселе зібралось, можна і пожартувати. Так ото, знаєте, з гумором воно і жити легше. Хм! Як кому, звичайно… Живіть, пане гетьман! Я п’ю за вас.

Ксеня рвучко піднесла келих до рота і одним махом випила. Із кутика її губ потекла тоненька червона цівочка. Густіша, ніж вино…

Виговський підніс свій келих до рота і побачив, що там кров. Келих випав із рук. Вміст його розлився по столу.

Гетьман протер очі. Важко видихнув.

— Житиму, Ксеню. Дійте.

Ксеня вийшла з-за столу. Випростала руку в бік гетьмана:

— АЖ КарА Й СпасЕ!

Гетьман кивнув.

Топеш недаремно розташував легіон Захарчука в Конотопі. Ця рокіровка давала йому можливість прикривати Ксеню, і полювання за кров’ю тут ні до чого.

Легіон прийшов в обезлюднене облогою містечко коло півночі з середи на четвер 26 червня 1659 року. Прийняти його козакам Конотопської сотні вдалося доволі швидко. Вклалися вони у якісь півгодини. Це велике досягнення для розхлябаних Захарчукових частин, що десь на чверть складалися з резервістів — тих, кого «пропасниця» побила не більше року тому.

Легіон Захарчука потягнувся в нічному конотопському небі, як гайвороння над скотомогильником — ледве тримаючись ланок, на різних висотах, жахаючись, як мухи, бань високих православних храмів.

Жах! Жах!

Сарана над Конотопом — вставайте!

Чорні тіні теї сарани жахали бувалих козаків на валах, люди, що прокидалися пізно вночі ковтнути води, після побаченого жахіття гляділи у віконця і мліли — жах наче продовжувався ось наяву.

Темними нічними вулицями Конотопа шугали мерці.

— Боязко, боязко, неню! Бозя буде карати!

— Який Бозя, дитинко? Спи!

— Ой, боязко, Бозя он прийшов карати!

Дитинка тремтить коло вікна. Затуркана в такому ніжному віці мамчиними й татковими розповідями про Господа Бога, що прийде й покарає, дочка конотопського попа Сорокасвятської церкви не може зв’язати докупи двох слів, не може згадати, чим провинилася сьогодні, де згрішила і чого, чого Бог прийшов.

— Спи, Марійко.

— Бог кара!

Мати зривається з постелі перелякана. Невже звихнулась? Чого то вона? Де Бог кара? Який Бог кара?

— Бозя кара! Бозя прийшов! Мамо, спаси! А-а-а-а!

Уся в сльозах, дитинка хапається за маму, лізе в куток аж під піч, кричить, б’ється, тягне маму в свою схованку.

— Мамо, спаси! Бозя кара! А-а! Бозя прийшов! А-а! Бозя уб’є!

«Звихнулась! Звихнулась! — калатає серце попаді. — Ой Божечки ж мій!»

— Бозя добрий, доню, Бозя не вб’є, Бозя тебе любить.

— Бозя он! Бозя страшний, має мечі, має зелені очі, має мерців. Бозя бачить ГРІХ. Бозя кара!

Дитинка тиче пальчиком на вікно. Мати не зважає, пестить її, сама плаче. Два місяці в облозі, не ївши майже — звихнулась, звихнулась, Всевишній, рідна донечка моя!

— Бозя хоче кров…

Мати стискає голову дитинки руками.

— А-а!

Та виривається.

«Божечки, Божечки!»

І тут голос.

В хату з вулиці долинають глухі скрики. Глухі й басовиті, наче хата — то світ білий, а вулиця — то труна.

І з труни гукає мрець.

— ЛинЬ ПіД ХрестИ ЛегіоН І МогилИ У ГріБ АЖ У ГробІ К СтінІ!

— КарА! ГосподЬ БоГ!

— ГосподЬ БоГ!

Мати скрикує і стукається спиною об лаву. Обоє сидять заціпенілі.

У вікні видно, як вулицею проносяться мерці. Невисоко над землею, майже на рівні вікна, навстоячки, у чорних балахонах, з мечами за спинами і подекуди зеленими вогниками замість очей.

Мерці літають кругом їхньої хати.

У двері лунає стук.

Молодиця заціпеніла.

— Тум! Тум! — Тум!

— А-а! — дитина верещить і залазить під піч.

Молодиця відчуває, як стискається її серце.

— Тум! Тум! — Тум!

Як воно нестерпно ниє.

«Ой, погано, погано мені…»

— Сестро, цур тобі, пек! Відчиняй!

— Брате, ти, чи що?

— Та я вже, лиху тобі годину!

Молодиця встає. Збирається з силами. Відкидає защіпку на дверях.

«Як же болить серце…»

— Мишко, що там?

— Нічого, відчиняй уже!

— Заходьте!

Зайшов брат — козак Конотопської сотні та ще якийсь наче теж козак, тільки в чорній сорочині.

— Сховаєш цього у чулані. Я піду, може, ще чоловік із двоє приведу.

— А чого ж у чулані, хай…

— Мовчи й слухай, що я тобі велю!

Брат пішов. Незнайомець зняв із-за спини меч, змотав пасок, дістав якусь срібну фляжку, ковтнув разів два, хотів закрутити. Жінка закривала двері та від пережитого потрясіння запаморочилось у голові. Вона вхопилася за незнайомця і ненароком вибила

1 ... 46 47 48 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"