Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я не хочу. Я не можу! Не можу й усе, і край!.. Цього взагалі не може бути!
— Може, любий, — тихо, але водночас якось лунко сказала Аня.
Він підхопився, однак майже одразу сів.
— Ні, я не можу так, ти зрозумій, не можу. Я гультяй, я фук, я перекотиполе. Я не можу.
Вона вперто мовчала, зціпивши зуби. Вона знала, але мовчала, і змушувала його говорити далі. Не хотіла спростити йому завдання.
— Ну, зрозумій ти нарешті. Життя — це потворно, це мука, це жах, у який я не маю права нікого занурювати!!!
— Звідки ти знаєш, на що ти маєш право, а на що не маєш?! — вибухнула сплеском уже й вона.
Він зітхнув і подивився крізь високе вікно в старезний, порослий мохом дворик. Жити тут? Носити смугасті сімейки її зниклого батька, курити ночами на кухні в цілковитій темряві, вибігати в мороз на балкон, щоб відлити. А коли в туалеті хтось є? Сцяти просто крізь поручні у двір? А потім схоплюватися на крики дитинчати, бігти, спіткаючись за власне взуття, до газової плити, щоб розігріти молоко. Час від часу напиватися до чортиків і зливати свою зненависть на ній. Що далі — годі й уявляти. Не те, не те, не те…
— Я йду, — нарешті вичавив він із себе й подивився на неї.
Вона нічого не сказала, лише глипнула на нього блискучим від передсліззя поглядом, щоб потім сховати його, утупивши в стіл. Стіл був поміж ними. Щоб вийти, Маркові потрібно було обійти і стіл, і її. Потім залишити обох за спиною. Кілька кроків — і свобода. Але він знову не міг. Пересилював себе, проте щось куди вагоміше за земне тяжіння вперто притискало його дупу до стільця. Він чекав від неї якоїсь згоди, капітуляції. Може, навіть сліз, може, агресії, краще агресії, вона виправдовує. Але не було геть нічого, навіть рок-н-рольщик згори заткався й стало тихо-тихо. Німо. Світ умер…
Тут у двері постукали: не порушуючи тиші, майже ніжно. Відтак ще раз, трохи гучніше: Марко зраділо підвівся — здавалося, це був його порятунок. Але схопилася й Аня; управно випередивши хлопця, вона підскочила до дверей, прочинила їх — і зробила крок назад.
— Привіт, ти не са…? — увірвалася в квартиру з застряглим у горлі запитанням Тома. На мить сцена та її учасники знову завмерли, чомусь почуваючись незручно. Потім Аня грюкнула дверима, і все поволі зарухалося.
Марко підхопився, зробив крок назустріч, потім раптом спинився. Тома, налякана його поривом, теж завмерла посеред кухні. Вона вже готова була відступити перед цим почервонілим чоловічим поглядом, але за спиною стояла Аня, яка наступала їй на п’яти.
— Сідай, — вказала вона на порожній стілець, звертаючись, очевидно, до сестри.
Та розгублено подивилася на Аню, потім на Марка, який стояв ні в сих ні в тих. Тепер його вже ігнорували, викреслювали зі свого замкненого світу, і коли він ще яку хвилину тому тільки й прагнув цього, то тепер чувся скривдженим. Піти просто так, не залишивши за собою права на останнє слово, — це мало вигляд поразки. Кров прилинула йому до голови, серце активно розпомповувало тілом лють.
Він озирнувся й сів, вирішивши, що нікуди не піде, доки не розставить всі крапки, не висловиться якнайзрозуміліше. Чого саме він хотів — цього Марко пояснити не міг.
Якщо ж би йому спало на думку досікатися справжніх причин свого залишання, то першою в списку, безумовно, мусила значитись присутність Томи з її блідими ненапомадженими вустами й швидким поглядом, що, як сполоханий заєць, ні на чому не спинявся довше, ніж кілька миттєвостей. Це, певно, була якась хвороба очей — вона безперервно кліпала, нервово сіпаючи повіками, аж від цього болісно примружувався той, хто дивився на неї.
— Будеш чай? — монотонно озвалася Аня, яка була наразі єдиною, хто наважувався говорити, а отже, удавати, що все гаразд.
Тома мовчки кивнула, потім ковтнула слину й нарешті спробувала озватися й собі:
— Міцнішого в тебе нічого нема?
— ??? — Аня спинилася біля рукомийника та здивовано обернулася, округливши очі.
— Можна навіть горілку.
— Щось трапилося? — нарешті подав голос Марко, якому, очевидно, якраз і йшлося про те, щоб почути себе, переконатися в тому, що він насправді існує тут, і помітити реакцію на це присутніх.
Тома закліпала просто в нього частіше, і щоразу, як повіки розтулялися, очі наче прострілювали Марка. Прошитий такою чергою та не удостоєний відповіді, він геть утратив певність у собі й лише глибше втиснувся в стілець, майже втонувши в ньому.
— Він збожеволів, просто збожеволів… — нарешті проказала Тома, усе ще дивлячись крізь Марка, але ні до кого конкретно не звертаючись і незрозуміло кого маючи на увазі…
— Тобі з цукром чи без? Лимон давати? — проігнорувавши попередню фразу, поцікавилася Аня.
— Байдуже. Усе байдуже… — не відповідаючи, а думаючи про щось своє, просто у відгомін запитання, промовила Тома. — Я вже не можу більше. Я надто втомилася жити…
Марко раптом відчув себе поруч із нею дитиною, хлопчаком, що закохався в старшу кобіту та якимось дивом опинився поруч із нею…
Аня поставила на стіл три горнятка, мовчки залила густу, майже чорну, заварку й знову кудись віддалилася від столу. Тома витягла з кишені плаща, якого не знімала, пачку сигарет, Марко помітив, як у неї тремтять пальці, одразу ж упали у вічі зморшки на обличчі й тіні під очима (п’є, — чомусь одразу подумав він), закурила. Зробила кілька жадібних затяжок і після третьої, майже астматичної, несподівано продовжила наче для себе…
— Цілу ніч невідомо де тинявся, повернувся попід ранок… Я вже спала, якщо чесно, мені давно байдуже до його нічних походеньок, хоча ще трохи переймаюся, чомусь постійно в таких випадках уявляю, як мені потелефонують на роботу вранці, холодним голосом запитають, чи такий-то, такий-то — мій чоловік, потім скажуть, що їм шкода, але є всі підстави вважати, що він мертвий, його вбили п’яні хулігани за десять гривень, товкли штахетами з цвяхами по голові, але він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жах на вулиці В’язнів», після закриття браузера.
