Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

— Ти ні в чому не винен, любий, — лагідно мовила пані Андервуд.

— Ні, але провину зіпхнуть на мене! Ти ж чув, хлопчику? Вони накинулись на мене! І все через оті крадіжки!

Натаніель вирішив скористатись нагодою і запитав:

— Які крадіжки, сер?

Андервуд розлючено стукнув по керму.

— Оті, що їх влаштовує так званий Спротив! По всьому Лондону в неуважних чарівників крадуть магічне знаряддя. Таке, як оця куля з елементалями. Пам’ятаю, що кілька таких куль поцупили зі складу ще в січні. За останні два роки таких крадіжок стає дедалі більше, а я мушу цьому всьому давати раду! Тоді, коли в Міністерстві внутрішніх справ тільки шість чарівників!

Натаніель сміливо посунувся вперед:

— Пробачте, сер, а що це за Спротив?

Андервуд надто швидко завернув за ріг і мало не збив якусь літню леді, ще й перелякав її, грюкнувши кулаком по сирені.

— Збіговисько зрадників, яким не до вподоби, що влада в наших руках! — гаркнув він. — Ніби не ми зробили цю країну багатою й великою! Хто вони такі — невідомо нікому, та їх, вочевидь, не так багато. Купка простолюду, що збирається по молитовних будинках. Кілька божевільних бунтарів, які зневажають магію і все, що робиться за її допомогою.

— То вони не чарівники, сер?

— Звичайно ж, ні, дурню! У тому й річ! Це простолюд — простісінький, як гній! Вони ненавидять нас і все чарівне, хочуть скинути уряд! Гадають, ніби це можливо.

Андервуд проскочив на червоне світло, нетерпляче махнувши рукою пішоходам: ті поспіхом позадкували на тротуар.

— Навіщо ж тоді вони крадуть магічні предмети, сер? Вони ж ніби ненавидять усе чарівне.

— Хтозна? У них спотворене мислення. Це ж тільки простолюд. Може, вони сподіваються таким чином підірвати наші сили... Ніби втрата кількох артефактів може щось вирішити! Проте дещо з цих предметів можуть використовувати й простолюдини — ти сам це бачив сьогодні. Може, вони накопичують зброю для майбутніх заворушень — скажімо, за вказівкою якогось іноземного уряду... Поки ми не розшукаємо їх і не витрусимо з них усе, нічого сказати не можна.

— Це був їхній перший напад, сер?

— Такого рівня — перший. Досі траплялися тільки дурниці... як—от підкидання мулерових дзеркал до службових автомобілів. Кілька чарівників постраждали. Один навіть потрапив в аварію. А поки він лежав непритомний, у нього з машини вкрали портфель з кількома магічними предметами. Звичайно, цей бовдур потім мав серйозні проблеми. Та зараз цей Спротив зайшов надто далеко. Ти казав, що той нападник був молодий?

— Так, сер.

— Цікаво... Якщо вірити рапортам, на місці інших злочинів теж бачили молодь. Та чи молоді вони, чи старі, ці злодії пошкодують за все, коли їх спіймають. Після нинішньої пригоди кожного, в кого знайдуть викрадене чарівне майно, покарають якнайсуворіше. Будь певен, легко вони не помруть. Ти щось сказав, хлопчику?

В Натаніеля мимоволі вихопився приглушений звук — чи то вереск, чи то хрипіння. Перед його очима постав Амулет Самарканда, украдений і схований десь у кабінеті Андервуда.

Хлопець мовчки хитнув головою.

Автомобіль востаннє звернув за ріг і виїхав на темну, мовчазну дорогу. Андервуд поставив машину на стоянці перед домом.

— Запам’ятай, хлопчику, — мовив він. —Тепер уряд повинен діяти рішуче. Вже наступного ранку я вимагатиму розширення нашого штату. А потім ми, можливо, почнемо ловити цих злодіїв. А коли спіймаємо, то розірвемо їх на шматки.

Тряснувши дверцятами, він вийшов з автомобіля; в салоні знову війнуло паленою бородою. Пані Андервуд озирнулася. Натаніель заціпеніло сидів, утупившись у порожнечу.

— Вип’єш перед сном гарячого какао, любий? — запитала вона.

21

Темрява, що огортала мій розум, розвіялась. Я знову був зосереджений і готовий до дії, мов скручена пружина, а всі мої відчуття загострилися до краю. Пора тікати.

Та дарма.

Мій розум працює на кількох рівнях відразу[57]. Я можу водночас мило розмовляти, складати закляття і обмірковувати різні способи втечі. Це дуже корисна здібність. Та нині мені вистачило одного-єдиного рівня свідомості, щоб побачити: про втечу поки що не йдеться. Я потрапив у велику халепу.

Та гаразд уже, почнімо спочатку. Принаймні я міг потурбуватися про свій вигляд. Опритомнівши, я одразу відчув, що остання прибрана мною форма наполовину зникла. Сокіл розплився густою маслянистою хмаринкою, яка тепер майоріла в повітрі, ніби її коливав невидимий приплив. Насправді ця субстанція — найближча до моєї істинної сутності[58], наскільки це можливо для перебування в земному рабстві. Та, попри всю свою шляхетну природу, зовні ця хмаринка не дуже вабила око[59]. Я швидко перевтілився у худорляву жіночку в простенькій сорочці, а потім додав ще пару ріжків на голові.

Покінчивши з цим, я насторожено озирнувся.

Я стояв на невеличкому кам’яному постаменті чи стовпі заввишки зо два метри. На першому рівні здавалося, ніби довкола все чисто, але на інших рівнях — із другого по сьомий — мене оточувала рідкісна гидота: маленька, надзвичайно потужна енергетична сфера. Її утворювало тонке біле плетиво силових ліній, що виходили з верхівки стовпа — просто з-під моїх струнких ніжок — і схрещувались над моєю витонченою голівкою. Не варто було й торкатися цих енергетичних тенет, щоб розуміти: вони вмить відкинуть мене назад, завдавши нестерпного болю.

У моїй в’язниці не було жодного отвору чи проріхи. Вибратись із неї я не міг. Я застряг у цій сфері, мов та дурна золота рибка в акваріумі.

Але пам’ять у мене, на відміну від золотої рибки, була добряча. Я пам’ятав, що відбулося після того, як мене схопили біля крамниці Шолто. Пам’ятав срібні Сильця, що впали на мене. Бруківку, що бралася бульбашками під розжареними копитами африта. Пахощі розмарину й часнику, що душили мене, наче руки вбивці, і відбирали свідомість. Шалену