Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я розповів мамі про вбивство Василика, і, порадившись гуртом, ми вирішили, що взавтра вдосвіта ми з братом підемо шукати його тіло, аби хоч поховати по-людському.
Намір цей був вельми небезпечний для нас. Адже Василик був син куркуля, а політична атмосфера в ті дні стояла така, що кожен, хто мав будь-які стосунки з людьми цієї категорії, сам вважався куркулем.
Та мама не зважала на небезпеку, що загрожувала нам усім. Василика треба було поховати як належалось, а там – хай буде, що буде.
За вікнами ще й не сіріло, коли мама розбудила нас двох і дала нам останні настанови. А коли ми вже виходили з хати, увіпхнула мені в кишеню якийсь папірець. То, сказала вона, молитва, яку треба прочитати над могилою небіжчика, поховавши його. Вона ще й попередила, щоб я, коли прочитаю, відразу знищив папірця, бо буде біда, як знайдуть у мене цей речовий доказ. Мама поцілувала нас на дорогу, і ми вирушили виконувати свою сумну місію.
Поки ми дійшли до місця, де Василика спіткала смерть, настав чудовий літній світанок. Небосхил на сході спершу зайнявся червоною загравою, а потім з неї викотилося сонце, схоже на величезну вогнисту кулю. Пшеничні лани навкруги завмерли в тиші, самі тільки перепілки видзвонювали ранкову пісню.
Василика ми знайшли, не довго й шукавши. Тіло його лежало недалечко від шляху серед високих стебел пшениці. Земля навколо просякла кров'ю, а різні мухи, мурашва та комашня роїлися над небіжчиком і повзали по тілу. Ми відразу ж заходилися копати могилу. Не легко то було для двох виголоджених підлітків – викопати яму в твердому ґрунті, але ми таки впоралися з цим. Одну стінку ями ми зробили похилою, щоб легше було скотити в неї тіло. На дно натрусили трохи соломи. Тіло загорнули в ряденце, принесене з дому, і схилом обережно стягли в яму. Тоді хутко закидали тіло землею, зрівняли яму і поставили хрестика з двох патичків, які злагодила мама. Я прочитав молитву, яку вона дала, а потім, знищивши папірець, ми побрели додому з важким болем у наших серцях.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Рік 1932 став свідком останньої битви з доби колективізації: це була битва за хліб, а точніше кажучи – за врожай 32-го року. По один бік у ній виступала комуністична влада, а по другий – ледь живе з голоду селянство. Владні структури йшли на все, аби тільки викачати з села якомога більше сільськогосподарської продукції, без огляду на наслідки своїх дій. Селянство, що вже стояло на краю голодної смерти, з останніх сил намагалося зберегти рештки харчових припасів і, всупереч відвертим намаганням властей, утриматися при житті.
Читачам слід нагадати, що до самого кінця 1931 року комуністи вели свою антиселянську війну під прикриттям гасла ліквідації «куркульства як кляси». Але в 32-му році постала інша ситуація: так звані куркулі були вже фізично знищені, а колективізація, коли не говорити про невелику кількість одноосібників, які все ще чіплялися за свою незалежність, завершена. Отже, тепер боротьба точилася між комуністичною потугою і вже колективізованим селянством; кампанію за колективізацію змінила хлібозаготівельна кампанія.
Затяжна й холодна зима 31 – 32-го років дуже звільна піддавалася наступові весни. До квітня сніг уже розтанув, але стояла мрячна й дощова погода. Часто важкий туман облягав село, немов прагнучи приховати від стороннього ока убозтво нашого існування. А потім холодні вітри розганяли туман, приносячи замість них студені зливи.
Десь під цю пору становище селян зробилося просто розпачливим. Це була незабутня весна 32-го року, коли настав голод і почали траплятись перші випадки голодної смерти. Пам'ятаю ту нескінченну процесію жебраків на всіх шляхах і стежках, що сунули від хати до хати. Вони були на різних стадіях голодування, брудні й обшарпані. Простягаючи руки, вони благали їжі, хоч якої-небудь їжі: картопельки, бурячка чи бодай якогось зеренця. То були перші жертви голодомору: нужденні чоловіки й жінки, бідні вдови й осиротілі діти, які не мали ніякої надії вийти живцем з цього жахливого випробування.
Декотрі зголоднілі селяни все ще намагалися заробити на харч якоюсь роботою в селі чи поза селом, їх часто можна було бачити, цих смутних, змарнілих чоловіків, що з сокирою чи з лопатою снували від двору до двору, шукаючи роботи. Може, хто найме їх перекопати город чи нарубати дров. Вони ладні були це зробити за якусь пару картоплин. Та небагато хто з нас мав і ті дві зайві картоплини.
Голодні нуждарі юрбами вкривали картоплища: вони шукали на полі бодай картоплини, що залишалась від торішнього врожаю. Байдуже, яка вона була, – морожена чи зогнила, – її все ще можна було спожити. Інші тинялися лісом, шукаючи їжі. Людно було й над берегами річки: там довкола було чимало свіжої зелені – молодих пагінців очерету та іншого водяного ростива. Можна було спіймати що-небудь їстівне і в самій воді.
Але більшість тих, що шукали, як прохарчуватись, за звичкою попередніх років ринули до міста. Там завжди легше було знайти яку-небудь роботу – чи то в парках, чи прибирати подвір'я або замітати вулиці. Однак тепер часи змінилися. Тепер заборонялося наймати селян на будь-яку працю в місті. Ця заборона мала подвійну мету: не тільки стримати відплив робочої сили з колгоспів, але також – і це було головне – унеможливити селянам одержання в містах харчових пайок.
Були й такі селяни, що шукали порятунку на міських базарах. Вони несли туди на продаж свою найкращу одежу ще з дореволюційних часів, якісь родинні пам'ятки, вироби ужиткового мистецтва, жіночі оздоби, що передавалися від покоління до покоління, домоткані сорочки, рушники й обруси, прикрашені традиційною національною вишивкою, українські килими ручного ткання та інші цінності. Усе це продавалося напівзадарма або вимінювалося за що-небудь їстівне. Але багато виголоднілих селян приходили на базар не для того, щоб купити щось або виміняти: вони не мали чого виносити на продаж і не мали грошей для купівлі. Просто ці прилюдні місця були для них останньою можливістю знайти якийсь харч. Тож і оселялись вони там на стало. Я бачив чимало таких селян, коли часом ходив туди з доручення матері. Вони блукали серед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
