Читати книгу - "Зламані янголи"

Психіка невтаємниченої людини одразу після вбивства вразлива. В цьому стані вона легко піддається навіюванню. А посланці — аси переконання.

Генд розкрив свій аудіотелефон.

— Розбудіть, будь ласка, Дена Чжао Цзюня, — він зачекав. — Зрозуміло. Ну, тоді спробуйте.

Я заперечно хитнув головою.

— Стара добра бравада у стилі «плюнути в море, в якому мало не втопився», так, Генде? Він ледве оклигав після травми смерті, а ти женеш його назад до роботи над пов’язаною справою? Та ну, сховай телефон. Його вже немає. Він продав вас і звалив, прихопивши з собою решту.

Генд зціпив зуби, але залишив телефон біля вуха.

— Генде, я практично наказав йому це зробити, — він кинув на мене недовірливий погляд скоса. — Так, давай. Якщо тобі від цього буде краще, вали все на мене. Я сказав йому, що «Мандрейк» на нього начхати, а ти пішов далі й довів це, уклавши з нами угоду. А потім ти відправив його в нагляд, просто щоб дошкулити ще більше.

— Ковачу, біс тебе забирай, я Дена не призначав, — він з останніх сил зберігав спокій, чіплявся за нього кігтями й зубами. Стиснув телефон так, що аж кісточки пальців побіліли. — І ти не мав права щось йому казати. А тепер заткнися нахрін. Так, так, це Генд.

Він послухав. Відповів стриманими односкладовими словами з домішкою в’їдливого роздратування. Грубо вимкнув телефон.

— Ден поїхав із хмарочоса власним транспортом учора по обіді. Майже опівночі зник у пасажі Старої розрахункової палати.

— Що, кадрів у наш час ніяк не знайти?

— Ковачу, — менеджер викинув уперед руку, наче буквально утримуючи мене на відстані витягнутої руки. Його очі стали суворими від контрольованого гніву. — Я про це й чути не хочу. Ясно? Не хочу. Про це чути.

Я знизав плечима.

— Ніхто не хоче. Саме тому таке й відбувається знов і знов.

Генд здавлено видихнув.

— Ковачу, я не збираюся дискутувати з тобою про трудове законодавство о п’ятій, бляха, ранку, — він розвернувся. — А вам варто опанувати себе. Ми завантажуємося в конструкт Данґреку о дев’ятій.

Я скоса поглянув на Вардані й помітив веселу усмішку. Усмішка була по-дитячому заразлива — ми неначе взялися за руки за спиною в менеджера «Мандрейк».

За десять кроків Генд зупинився. Наче відчув.

— А, — він повернувся до нас. — До речі. Кемпісти годину тому підірвали в повітрі над Заубервіллем бомбу-мародера. Вибух потужний, загиблих сто відсотків.

Я помітив, як зблиснули очі Вардані, коли вона швидко відвела погляд від моїх очей. Вона подивилася кудись униз не надто далеко. І стиснула вуста.

Це все бачив Генд, який нікуди не подівся.

— Я подумав, ви обоє хотіли би про це знати, — сказав він.

Розділ сімнадцятий

Данґрек.

Тамтешнє небо скидалося на старий денім; його зблякле блакитне склепіння далеко вгорі було помережане прожилками білих хмар. Униз проникало сонячне світло, досить яскраве, щоб я примружився. Воно злегка погладжувало теплими пальцями оголені ділянки моєї шкіри. Вітер, який завзято віяв із заходу, дещо посилився з часу наших останніх відвідин. Із рослинності довкола нас злітали маленькі чорні купки радіоактивного випаду.

На мисі ще палав Заубервілль. Дим поволі здіймався у небо зі старого деніму слідами щедро намащених пальців.

— Пишаєшся собою, Ковачу? — буркнула Таня Вардані мені на вухо, йдучи повз мене вгору схилом, щоб краще все роздивитися. Це вона вперше звернулася до мене, відколи Генд поділився сумною новиною.

Я пішов за нею.

— Якщо хочеш на це поскаржитися, піди подай скаргу Джошуа Кемпові, — сказав я, наздогнавши її. — Та й узагалі не поводься так, ніби це несподіванка. Ти, як і всі інші, знала, що це станеться.

— Так, я просто поки що трохи цього об’їлася.

Від цього було неможливо втекти. Це без упину показували на екранах по всій «Мандрейк-Тавер». Яскравий спалах, спершу завбільшки з голівку шпильки, тихо виростав до розмірів міхура в об’єктивах камер якоїсь знімальної групи військової хроніки, а тоді — звук. Нерозбірливі коментарі на тлі гуркоту грому та дедалі більшого ядерного гриба. А далі — повтори у дбайливо виконаних стоп-кадрах.

ВШІ проковтнув це і додав це для нас. Стер з лиця конструкту оту неприємну димчасто-сіру невизначеність.

— Суджіяді, розгортай свою команду.

Це загримів з динаміка індукційної гарнітури Гендів голос. Далі вони невимушено обмінялися військовим сленгом, і я, роздратувавшись, висмикнув динамік з-за вуха. Я не став зважати на чиїсь кроки, що тупотіли схилом за нашими спинами, й зосередився на застиглій голові та шиї Тані Вардані.

— Гадаю, вони загинули швидко, — промовила вона, не зводячи погляду з мису.

— Яку пісні. Нема нічого швидшого.

— Пані Вардані, — це подав голос Оле Гансен; як не дивно, широко розставлені темні очі його нового чохла ще світились електричною внутрішньою силою колишніх блакитних очей. — Нам доведеться поглянути на місце підривних робіт.

Вона придушила щось — можливо, смішок, — і утрималася від очевидної відповіді.

— Звісно, — сказала вона натомість. — Ідіть за мною.

Я подивився, як вони обережно сходять із протилежного боку схилу, прямуючи до берега.

— Агов! Посланцю!

Я знехотя повернувся й побачив, як невпевнено видирається до мене схилом Іветт Крукшенк у своєму новому маорійському чохлі; на грудях у неї висів упоперек «Сонцеструм», а на потилицю були насунуті віддалемірні лінзи. Я зачекав, поки вона дійде до мене, і вона таки це зробила, кілька разів заточившись у високій траві.

— Як тобі новий чохол? — гукнув я, коли вона знову заточилася.

— Він… — вона хитнула головою, підійшла до мене й почала знову, стишивши голос до звичної гучності. —.. трохи дивний. Розумієш, про що я?

Я кивнув. Від першого перечохлення в моєму житті минуло вже тридцять з гаком суб’єктивних років, а об’єктивно воно сталося майже два століття тому, але таке не забувається. Шок, який настає одразу після повторного входу, так і не зникає остаточно.

— А ще він, курва, трохи блідуватий, — вона вщипнула себе за тильний бік долоні й понюхала шкіру. — Чому мені не можна було дати таку гарну чорну оболонку, як у тебе?

— Я не вбився, — нагадав їй я. — А ще ти зрадієш, коли радіація почне кусатися. Те, в чому ти зараз ходиш, потребує вдвічі менше ліків, ніж приймаю я, щоб залишатися працездатним.

Вона насупилася.

— Все одно вона рано чи пізно нас доконає, хіба ні?

— Крукшенк, це лише чохол.

— Правильно, просто покажи мені свою крутизну посланця, — вона різко розсміялась і перевернула свій «Сонцеструм», спантеличено взявшись однією витонченою рукою за короткий товстий ствол. Примружено подивившись