Читати книгу - "На волю!"

— Я… я бачив, як Жовтоікла виходила за межі табору, коли зникли кошенята. Ти справді думаєш, що це вона їх викрала і вбила Плямолистку?

Синьозірка невідривно дивилася на нього.

— Я не знаю, — визнала вона. — Але я хочу, щоб ти знайшов її і привів назад — живою. Мені потрібно знати правду.

— Ти не пошлеш Тигрокігтя? — Вогнелап не міг не запитати.

— Тигрокіготь — хороший вояк, але в цьому випадку його відданість Кланові може завадити справедливості, — пояснила Синьозірка. — Він хоче виконати волю Клану і помститися за нього. Ніхто не може його за це звинувачувати. Клан вірить, що Жовтоікла нас зрадила. І якщо Тигрокігтю треба це довести, приволікши її мертве тіло, то він так і зробить.

Вогнелап кивнув. Вона мала рацію — Тигрокіготь розквитався би з Жовтоіклою без запитань.

Якийсь момент Синьозірка здавалася суворою.

— Якщо я дізнаюся, що Жовтоікла — зрадниця, я сама її вб’ю. Але якщо ні… — її блакитні очі пропалювали очі Вогнелапа, — я не дозволю, щоб померла невинна кішка.

— А якщо Жовтоікла не повернеться? — нявкнув Вогнелап.

— Вона повернеться, якщо ти її попросиш.

Вогнелап був вражений довірою Синьозірки. Величезна відповідальність, яку вона на нього покладала, тяжіла над ним, і він не знав, чи вистачить йому хоробрості виконати її завдання.

— Вирушай негайно! — наказала вона. — Але будь обережний. Ти будеш сам, а навколо можуть бути ворожі патрулі. Гроза затримає наших вояків у таборі на деякий час.

Грім прогуркотів над головою, коли Вогнелап вийшов на галявину. Дощ барабанив об його хутро, ніби маленькі камінці. Спалах блискавки освітив обличчя Темносмуга і Довгохвоста. Вони спостерігали, як він переходив галявину.

Вогнелап проминув ясла. Він не міг піти, не поділившись язиками з Плямолисткою. Інші коти сховалися від дощу, покинувши тіло медикицьки під зливою, поки самі купчилися під мокрими гілками, нявкаючи від страху і втрати.

Вогнелап ткнувся носом у мокре хутро Плямолистки і востаннє вдихнув її аромат.

— Прощавай, моя хороша Плямолистко, — промурчав він.

Вогнелап нашорошив вуха, почувши голоси Морозошубки і Крапохвістки, які розмовляли неподалік. Він застиг.

— Жовтоіклій хтось мусив допомогти, — прогарчала Крапохвістка.

— Хтось із Громового Клану? — долинув стурбований голос Морозошубки.

— Ти чула, що Тигрокіготь казав про Круколапа? Мабуть, він причетний до цього. Щодо мене, то я ніколи не почувалася комфортно поруч із цим новаком.

Шерсть на спині Вогнелапа настовбурчилася. Якщо Тигрокіготь поширив свої злісні плітки навіть на ясла, то Круколапові в таборі точно загрожує небезпека.

Вогнелап зрозумів, що має діяти швидко. Спершу йому треба знайти Жовтоіклу, а тоді з’ясувати стосунки з Круколапом. Він помчав до місця, де востаннє бачив Жовтоіклу. Її запах був настільки добре йому знайомий, що він міг його розрізнити навіть крізь промокле листя. Він почав пробиратися крізь кущі, розтуливши рота, аби визначити, куди вів її слід.

— Вогнелапе!

Вогнелап підскочив, але потім заспокоївся, зрозумівши, що це був голос Сіролапа.

— Я тебе шукав! — нявкнув його друг, наблизившись.

Вогнелап насторожено виступив із папороті.

Сіролап зажмурився від дощу, який стікав його довгим хутром прямо в очі.

— Куди ти йдеш? — нявкнув він.

— Шукати Жовтоіклу, — відповів Вогнелап.

— Сам? — на плескатій морді Сіролапа з’явилося хвилювання.

Вогнелап замислився на хвилинку і вирішив розповісти Сіролапові правду.

— Синьозірка попросила мене привести Жовтоіклу, — пронявчав він.

— Що? — Сіролап здавався шокованим. — Чому тебе?

— Може, вона думає, що я найкраще знаю Жовтоіклу і що мені буде легше її знайти.

— У групи вояків на це більше шансів, — зауважив Сіролап. — Тигрокіготь — найкращий слідопит Клану, і хто-хто, а він вже міг би її привести до табору.

— Може, Тигрокіготь не привів би її, — пробурмотів Вогнелап.

— Що ти маєш на увазі?

— Тигрокіготь бажає помсти. Він би просто її вбив.

— Але ж якщо вона вбила Плямолистку і забрала кошенят…

— Ти справді у це віриш? — запитав Вогнелап.

Сіролап глянув на друга, спантеличено хитаючи головою.

— А ти гадаєш, що вона не винна? — нявкнув він.

— Не знаю, — визнав Вогнелап. — І Синьозірка теж. Вона хоче дізнатися правду. Ось чому вона послала мене замість Тигрокігтя.

— Але ж якби вона наказала Тигрокігтеві привести її назад живою… — Сіролапові слова втонули в оглушливому реві грому, а удар блискавки освітив дерева над ними.

У сліпучому світлі Вогнелап помітив, як Морозошубка гнала Круколапа від ясел. Морда білої королеви була скривлена від люті, коли вона шипіла на молодого чорного кота і кинулася, щоб завдати йому попереджувального удару по задній лапі.

Сіролап повернувся до Вогнелапа.

— А це все що означає? — нявкнув він.

Вогнелап дивився на свого друга, на думку йому спала нова ідея. Здавалося, час Круколапа закінчився, і Вогнелапові була потрібна допомога Сіролапа. Але чи повірить йому друг? Вітер почав завивати між деревами над ними, і Вогнелапові довелося підвищити голос.

— Круколап у небезпеці, — пронявчав він.

— Що?

— Мені потрібно забрати його подалі від Громового Клану. Саме зараз, доки з ним нічого не трапилося.

Сіролап здавався збентеженим.

— Чому? А як же Жовтоікла?

— Немає часу пояснювати, — швидко нявкнув Вогнелап. — Ти мусиш мені повірити. Ми маємо знайти вихід, як забрати звідси Круколапа. Синьозірка затримає вояків у таборі, доки не закінчиться гроза, але в нас мало часу, — він спробував показати лапою віддалені частини лісу, що лежали за межами територій Громового Клану. — Нам треба відвести його кудись, де його не знайде Тигрокіготь, — кудись, де він зможе вижити без Клану.

Сіролап витріщався на нього якусь хвилину.

— Як щодо Ячменя?

— Ячмінь! — повторив Вогнелап. — Ти пропонуєш відвести Круколапа до Двоногів? — його вуха смикнулися від захоплення. — Так, це, мабуть, найкращий вихід.

— Тоді ходімо! — нявкнув Сіролап. — Чого ми чекаємо?

Вогнелап відчув хвилю полегшення, хоча й знав, що його старий друг допоміг би йому. Він обтрусив краплини дощу з голови і торкнувся носом шубки Сіролапа.

— Дякую, — промурчав він. — Тепер ходімо по Круколапа.

Вони знайшли свого приятеля, нещасно скрученого у клубок в їхньому гнізді. Пісколапка з Порохолапом теж були у своїх кубельцях. Вони здавалися напруженими і наляканими від грози, що тарахкотіла вгорі.

— Круколапе, — писнув Вогнелап зі входу.

Круколап підвів голову. Вогнелап смикнув вухами, і чорний кіт вийшов за ним під дощ.

— Ходімо, — прошепотів Вогнелап. — Ми відведемо тебе до Ячменя.

— Ячменя? — збентежено нявкнув Круколап, примружуючись від дощу. — Навіщо?

— Тому що там ти будеш у безпеці, — відповів Вогнелап, дивлячись чорному котові прямо в очі.

— Ти бачив, що зробила Морозошубка? — пронявчав Круколап тремтливим голосом. — Я лише хотів перевірити, чи все гаразд із кошенятами…

— Ходімо, — перебив його Вогнелап. — Нам потрібно поквапитися!

Круколап зустрів погляд товариша.

— Дякую, Вогнелапе, — промурчав він. Тоді