яку я продерся десять-п’ятнадцять хвилин тому. Значить, сказав я, ніякий не вепр і не тур наробив цих дірок, а якесь надзвичайно потужне стихійне лихо. Бо спробуй знайти такого вепра чи такого тура, який би, пробивши діру у першій огорожі, був здатен негайно пробити й другу, точнісінько такої форми. Бо хай би він навіть подужав пробити першу, то на це пішло б стільки люті й завзяття, що решти б йому аж ніяк не вистачило на другу. Додайте до цього те, що на цій ділянці між огорожами не було і ярда, тобто звірячий писок мусив упертися в другий колючий дріт ще до того, як його задня частина прорвалася крізь першу, себто, подолавши першу огорожу, йому просто забракло б місця, щоб віддихатися і відновити свою рушійну силу, вкрай потрібну для штурму другої огорожі. Малоймовірно і те, що тур або вепр, протаранивши першу огорожу, міг позадкувати на те місце, звідки він починав свій штурм, щоб відновити сили, і за другим заходом, проскочивши першу огорожу, прорвати й другу. Бо, прорвавши першу огорожу, звір міг або все ще бути засліплений несамовитою пристрастю, або вже ні. Якщо все ще був, тоді навряд чи щоб він міг попасти в самісіньку дірку і при цьому набрати швидкість, необхідну для прориву другої огорожі. Якщо ж він на той час уже не був засліплений і, зробивши першу дірку, трошечки охолов і розплющив очі, з якої речі було йому знову кидатися на колючий дріт? Не трималося купи й припущення, буцімто другу, точніше, Уотову дірку (бо хто міг поручитися, що так звана друга дірка не з’явилася першою, а так звана перша — другою) прорвали незалежно від першої, тобто моєї, бозна-коли і не з мого, а з Уотового боку. Бо якщо ці дві дірки пробили, ніяк не змовляючись, в різні часи два абсолютно різних оскаженілих кнури або ж тури, щось не вірилося, щоб одну міг прорвати оскаженілий вепр, а другу — оскаженілий тур. Тоді, м’яко кажучи, не вкладалося ні в яку голову, як вони могли так збігтися. Разом з тим не віриться, що ці дві дірки, одну в Уотовій огорожі, другу — в моїй, могли зробити водночас два оскаженілі бугаї або два оскаженілі кабани, або оскаженілий бугай і оскаженіла корова, або оскаженілий кабан і оскаженіла льоха (бо хто ж повірить, щоб їх водночас поробили розлючений бугай і розлючена льоха або розлючений кабан і розлючена корова), які мчали з протилежних боків, ущерть повні нестримної люті або статевого бажання, доки не гупнулися об дроти і не прорвали гострої огорожі на тому місці, де я оце стою і мізкую. Бо якби все було саме так, тоді обидва тури чи вепри, чи бугай і корова, чи кабан і льоха, кожен мусив протаранити свою огорожу в одну і ту саму мить, а не так, що спочатку один чи одна, а за мить інший чи інша. Бо в такому випадку бугай чи корова, кабан чи льоха, які прорвалися перші чи перша, хоч-не-хоч, а мусив чи мусила заважати рухові бугая, корови, кабана чи льохи, який чи яка, шаліючи від люті чи від кохання, квапилася чи квапився зіткнутися з ним або з нею. Я також не знайшов, хоч і став навколішки і обмацав кожну билинку, ніяких слідів бойовиська чи копуляції. Виходить, що ці дірки поробили не кабан і не два бугаї, не два кабани, не дві корови, не дві свині, не бугай і корова, не кабан і льоха, ні, а погодні умови, дощі чи вітри, яким нема числа, тутешні сонячне проміння, сніги, морози й відлиги, які виділяються з-поміж інших своєю невблаганністю. А з іншого боку, трясця його мамі, через ці дві вкрай ослаблені негодою мережі колючого дроту не міг прорватися надзвичайно могутній осатанілий або нажаханий тур чи корова, кабан чи свиня, а то ще якийсь дикий звір, який мчав на відчай з Уотового боку Уотової огорожі або з мого боку моєї і протаранив їх так, наче це були не дві огорожі, а лише одна.
Я обернувся у той бік, де я мав радість востаннє бачити Уота, і там я його не побачив; ні там, ні в жодному з інших місць; а їх тоді перед моїми очима було чимало. І тільки коли я гукнув: «Уоте! Уоте!» — він з’явився, соромливо й незграбно застібаючи штани, які сиділи на ньому задом наперед, і, вийшовши з-за дерева та орієнтуючись на мої окрики, рушив спиною вперед. Просувався він дуже повільно, болісно і з великими труднощами, часто падав, але не менш часто підводився, при цьому не скиглив і якось добувся до того місця, де стояв я, і ось, нарешті, після тривалої розлуки я зміг торкнутися його своєю рукою. Потім я випростав руку і через дірку перетягнув його на свій бік огорожі, дістав із кишені хусточку, витер йому обличчя й руки, відтак із тієї ж кишені видобув коробку з маззю і змастив подряпини на його обличчі і руках, потім знову ж таки із кишені витягнув гребінця, розправив його чуприну, а після того щіточкою, що лежала у мене в кишені, я почистив його піджак і штани. Тоді я розвернув його і поставив обличчям до себе. Після цього я поклав його руки на мої плечі, його ліву руку на своє праве плече і його праву руку на своє ліве плече. Після цього я поклав свої руки на його плечі, на його ліве плече свою праву руку, а на його праве плече свою ліву руку. Після цього я зробив маленький крок уперед лівою ногою, а він трохи відступив назад правою ногою (а що йому ще лишалося). Після цього я зробив два кроки вперед правою ногою, а він, звичайно, два кроки назад лівою ногою. І так ми тупцяли між огорожами, я вперед, він назад, поки дісталися до того місця, де огорожі розходилися. Після цього ми розвернулися, спершу я, тоді він, і потупцяли туди, звідки вийшли, я — передом, а він, звісно, — задом, як і раніше, не знімаючи рук із плечей один одного. І за такою проходкою ми незчулися, як проминули нашу дірку і дійшли до того місця, де огорожі знов почали розходитися. Тоді ми вправно, немов один організм, розвернулися ще раз і подалися зворотним ходом, я стежив за тим, де ми йдемо, він — звідки вийшли. Так ми тупцяли вздовж огорож, взад і вперед,
